Розділ «Частина I»

Прабакер вже вп’яте покинув мене і зник у юрмі. За декілька хвилин він знову повернувся.

— На Бога, Прабу, посидь спокійно.

— Мені не можна сидіти спокійно, Ліне.

— Ну, то ходімо до поїзда.

— І туди не можна. Ще не пора.

— А коли ж буде пора?

— Гадаю, незабаром... Слухай, слухай!

Прозвучало якесь оголошення. Можливо, англійською — воно скидалося на сердите бурчання невчасно розбудженого пияка, та ще й спотворене було конусовидими лійками старезних гучномовців. Напружена увага, з якою Прабакер вслухувався в те мурмотіння, змінилася виразом скрайньої муки.

— Ну ж бо, Ліне! Швидше! Швидше! Не можна тут розсиджуватися!

— Послухай, Прабу. Я же годину сиджу тут, як статуя Будди, а зараз раптом ні з того ні з сього треба мчати стрімголов?

— Так, баба. Облиш статую. Не до Будди зараз — нехай пробачить мене його святість! Треба швидко-швидко поспішати. Він іде! Ми повинні бути готові! Бачиш його? Він наближається!

— Хто наближається?

Прабакер вдивлявся в натовп на платформі. Хоч що означало те оголошення, люди миттю схопилися на ноги, кинулися до поїздів і почали пхатися туди крізь вікна й двері. З того рейваху вигулькнув чоловік, який простував до нас із Прабакером. Він був височезний — таких велетів я ще не бачив,— метрів зо два на зріст, кремезний, з довгою густою бородою, що лежала на могутніх грудях. На нім була форма бомбейського носильника — кашкет, сорочка і шорти з грубої тканини кольору хакі з червоними смужками.

— Він! — сказав Прабакер, дивлячись на велетня із захватом і жахом.— Зараз тобі треба йти з цим чоловіком, Ліне.

Носильник звик мати справу з іноземцями, тож відразу взяв бика за роги, простягнувши до мене обидві руки. Я вирішив, що він хоче привітатися, і простягнув йому долоню, але він відштовхнув її з таким виглядом, який не залишав сумнівів, що він ставиться до подібних дурощів з величезною відразою. Взявши попід пахви, він підняв мене і поставив убік, щоб я не плутався під ногами. Коли ти важиш 90 кілограмів, а тебе раптом без щонайменшого зусилля піднімають в повітря, це трохи бентежить, хоч заразом викликає і захват.

Велет однією рукою схопив мого рюкзака, другою згріб решту пожитків, а Прабакер тим часом зіжмакав у кулаку полу його сорочки і зробив з неї щось на зразок хвоста.

— Хапайся, Ліне,— велів він мені.— Тримайся за цю саму сорочку і нізащо не відпускай її. Дай мені сувору спеціальну обіцянку, що ти не відпустиш сорочку.

Лице його було таке поважне і стурбоване, що мені залишалося тільки кивнути й узятися за сорочку.

— Ні, Ліне! Дай обіцянку словами. Скажи: «Я ніколи не відпущу цю сорочку». Хутчій!

— О Господи! Ну добре. Я не відпущу цю сорочку. Ти задоволений?