Розділ «Частина I»

— Отже він призначив по двадцять рупій за кожне коліно, і тепер у нас є хороші місця.

— А з тобою все гаразд? — запитав я.

— Так, баба. Декілька синців буде у мене на тілі, але нічого не зламалося.

— Але якого біса ти затіяв усю цю катавасію, скажи на милість? Я дав тобі гроші на квитки. Ми могли б їхати першим або другим класом як цивілізовані люди, а не тулитися тут.

Прабакер подивився на мене з докором, його великі світло-карі очі переповнювало розчарування. Витягнувши з кишені декілька банкнотів, він вручив їх мені.

— Це решта за квитки. Будь-хто може купити квитки в перший клас, Ліне. Якщо ти хочеш купити квитки в перший клас, ти можеш зробити це сам. Для того щоб купити квитки в комфортабельний порожній вагон, тобі не потрібен бомбейський гід. А от щоб дістати хороші місця в звичайному вагоні, потрібний дуже чудовий бомбейський гід на зразок мене, Прабакера Кишана Харре. Це моя робота.

— Ну, зрозуміло...— трохи винувато відгукнувсь я.— Але, будь ласка, не треба більше так страждати заради хороших місць, гаразд?

Він спохмурнів, обдумуючи мої слова, аж лице його осяяла широка усмішка.

— Добре, але якщо не обійдеться без побоїв,— висунув він свою умову трудового договору,— то я кричатиму дуже голосно, і ти зможеш швидко врятувати мене від синців. Домовилися?

— Домовилися,— зітхнув я, і тієї ж миті потяг сіпнувся і почав виповзати з вокзалу.

Варто було йому рушити з місця, як галас припинився і запанувала атмосфера підкресленої люб’язності й вихованості, що зберігалася до самого кінця подорожі.

Чоловік, що сидів навпроти мене, випадково зачепив мене ногою і відразу ж торкнувся мого коліна і приставив кінчики пальців правої руки до своїх грудей — цей індійський жест означає вибачення за ненавмисні дії. З такою ж пошаною, увагою і турботою зверталися одне до одного всі пасажири.

Зараз, після багатьох мандрівок переповненими провінційними поїздами, я розумію, що запекла сутичка за місце у вагоні й чемна запобігливість — вияви тієї самої філософії, котра базується на принципі необхідності. Для посадки на потяг було потрібно стільки ж агресивності, скільки ввічливості потрібно було потім для того, щоб зробити стерпною подорож у тісноті. Необхідність — ось те, чим керуються індійці. Збагнувши це, я зрозумів ті риси тамтешнього життя, що заводили мене раніше в безвихідь,— і те, чому міська влада дивиться крізь пальці на нетрища, котрі нестримно розростаються; й на велику кількість жебраків на вулицях; і на корів, що повсюдно вештаються вулицями. Зрозумів і вкрай складну бюрократичну систему, й відвертий ескапізм боллівудських фільмів, і готовність країни, переобтяженої власними злигоднями, прийняти сотні тисяч іранських, афганських, африканських і бангладешських утікачів.

Справжні лицеміри, зрозумів я,— це ті, хто критикує індійські порядки, приїхавши з благополучної країни, де немає необхідності битися за місце у вагоні. У глибині душі я знав, що Дідьє мав рацію, порівнюючи перенаселену Індію з Францією. Інтуїтивно я відчував: якщо поселити на такому обмеженому просторі мільярд французів, австралійців або американців, то сутичка під час посадки на потяг буде набагато жорстокіша, а під час мандрівки стосунки поміж пасажирами набагато прохолоднішими.

І ця взаємна ввічливість індійських селян, комівояжерів і тих, хто роз’їжджав у пошуках роботи або повертався до своїх близьких, справді полегшили цю мандрівку, хоч у вагоні було тісно і душно. Кожен сантиметр вільного простору, зокрема й великі багажні полиці над нашими головами, був зайнятий людьми. Ті, що стояли у проході, по черзі звільняли один одному місця на підлозі. Ніхто не скаржився і не бурчав. Я поступився своїм місцем на чотири години літньому чоловікові з сивою чуприною. Він був ув окулярах з товстими скельцями,— такі лінзи я бачив тільки в біноклях армійських розвідників. Мій вчинок обурив Прабакера:

— Я так бився з хорошими людьми за місце для тебе, Ліне, а ти віддаєш його так запросто, ніби випльовуєш пережований паан!

— Але послухай, Прабу, це ж старий чоловік, я не можу сидіти, коли він стоїть поряд.

— Цю проблему дуже легко вирішити, Ліне. Ти просто не дивися, як він стоїть поряд. Якщо він стоїть — це його справа, а твого сидячого місця це не стосується.

— Я так не можу,— заперечив я, збентежено сміючись.

Прабакер оголосив свої претензії на весь вагон.