Розділ «Частина III. У Білому місті»

У вівторок 2 травня лише десять тисяч людей завітали до Джексон-парку. З такою відвідуваністю, якщо вона стане систематичною, виставка могла б навпаки, увійти в історію як найгучніша невдача всіх часів. Жовті «скотовозки» бігали майже порожні, так само, як і вагончики «Алеї L» на Шістдесят третій стрит. Усі сподівання, що то була якась аномалія, зникли наступного дня, коли ті сили, які вже пили кров з національної економіки, призвели до паніки на Волл-стрит, від чого ціни на акції різко впали. Протягом наступного тижня новини ставали дедалі гіршими й тривожнішими.

Увечері у четвер 5 травня представники Національної такелажної компанії — трасту, який контролював 80 % виробництва мотузків і канатів в Америці, надала собі статус боржника, який керує майном. Потім припинив роботу Національний хімічний банк Чикаго; це закриття стало особливо зловісним для офіційних осіб ярмарку, бо Національний хімічний банк щойно отримав згоду Конгресу на відкриття філії на Всесвітній виставці, і то в такому центральному місці, як Будинок адміністрації. За три дні луснув ще один чиказький банк, а тоді й третій — Національний банк Іванстона — того містечка, де мешкав Бьорнем. По всій країні закривалися банк за банком. У Брансвіку (штат Джорджія) президенти двох національних банків провели зустріч. Один із президентів чемно перепросив, вийшов до свого кабінету й застрелився в голову. Прогоріли обидва банки. У Лінкольні (штат Небраска) Небраський ощадбанк був улюбленим банком школярів. Міські вчителі працювали в тому банку агентами й щотижня збирали в дітей гроші, які клалися кожному з учнів на ощадну книжку. Через чутки про те, що банк ось-ось закриють, перед банком набігла повна вулиця дітей, які просили зняти свої гроші. На допомогу Небраському ощадбанкові поспішили інші банки, і отой «наплив дітей» вдалося вгамувати.

Ті, хто в іншому разі поїхав би дивитися ярмарок у Чикаго, змушені були сидіти вдома. Економічна криза вже сама собою була дуже прикра, а до неї ще й долучилися чутки про незавершеність виставки. Якщо вже їхати туди, вважали ті, хто мав лише одну можливість подорожі до Чикаго, то тоді, коли всі експонати встановлять і всі атракціони відкриються, особливо оглядове колесо Ферріса, про яке говорили, що поряд із цим інженерним дивом Ейфелева вежа здаватиметься дитячим виробом — тільки якщо воно справді запрацює і не впаде від першого ж пориву вітру.

Надто багато всього на виставці ще не було доведено до кінця, визнавав Бьорнем. Він разом зі своєю бригадою архітекторів, креслярів, інженерів і забудовників здійснив так багато за такий неможливо короткий час, тільки-от для того, щоб подолати наслідки швидкого падіння економіки, їхніх зусиль виявилося замало. Ліфти в Будинку виробників і вільних мистецтв, розрекламовані як одне з див ярмарку, ще не ходили. Феррісове колесо мало лише напівготовий вигляд. Олмстед ще мав зробити акуратні схили й насадити рослин навколо павільйону Круппа, Будинку шкіри й Холодильного будинку; він ще не зробив цегляної бруківки на виставковому вокзалі й не поклав дерен на експозиції залізничних компаній «New York Central», «Pennsilvania Railroad», біля хоральної зали, Будинку штату Іллінойс, котрий для багатьох чиказців був узагалі найважливішою будівлею на ярмарку. Встановлення експозицій і павільйонів окремих компаній у Будинку електрики робилося з жахливим запізненням. Компанія Вестінгауса почала робити свій павільйон узагалі лише у вівторок 2 травня.

Бьорнем давав суворі вказівки Олмстеду, Феррісу та решті забудовників, які ще не закінчили роботу. Особливо Олмстед відчував, як мало в нього часу, а йому до того ж сильно заважали постійні затримки зі встановленням експонатів і шкода від постійної їзди возів і вантажних вагонів тими ділянками, яким він мав надати довершеного вигляду. Сама лише компанія «General Electric» тримала на території п’ятнадцять вагонів зі своїми експонатами. Готування до церемонії відкриття коштували команді Олмстеда цінного часу: адже після того, як усюди потопталася юрба, по всьому парку необхідно було щось саджати заново, десь рівняти дерен… Велика частина тих понад 85 кілометрів шляхів, що пролягали територією виставки, досі була залита водою і являла собою болото, а десь на газонах поробилися глибокі канави та колії від коліс.

Фірма, яка робила дороги для Олмстеда, залучила 800 людей і 100 коней, щоб розрівняти доріжки й засипати їх свіжим гравієм. «Я досі почуваюся порівняно непогано, — писав Олмстед своєму синові 15 травня, — але щодня жахливо втомлююся. Важко влаштовувати, щоб усе робилося; тіло в мене настільки перевантажується, а закінчити те, що планую, усе ніяк вчасно не виходить…»

Передусім, розумів Бьорнем, виставка повинна мати завершений вигляд, але в той момент ще й треба було чимось приваблювати людей, щоб ті відкинули свої страхи фінансового краху та приїхали до Чикаго. Він створив нову посаду — директора з церемоній — і призначив на неї Френка Міллета, даючи йому найширший простір для дії з тим, щоб той у будь-який спосіб підвищував відвідуваність заходу. Міллет керував феєрверками та всілякими парадами. Виділив спеціальні дні на честь окремих штатів і народів світу, різні професійні свята — день шевців, фрезерувальників, кондитерів, стенографістів. Лицарі ордену Піфіаса отримали своє свято, в інший день гуляв Американський католицький лицарський орден. 25 серпня Міллет призначив святом кольорового люду, 9 жовтня — день Чикаго. Відвідувачів стало більше, але не набагато. Наприкінці травня щодня купувало квитки лише 33 тисячі гостей — поки що значно менше за те, що очікував Бьорнем і решта, а також, по суті, значно менше, ніж треба для того, щоб ярмарок давав прибуток. До того ж Конгрес і Національна комісія, здавшись під тиском радикальних християнських конфесій, дали розпорядження зачиняти ярмарок у неділю, таким чином не пускаючи на виставку кілька мільйонів працівників, у яких неділя — єдиний вихідний.

Бьорнем сподівався, що країна швидко відновить фінансове здоров’я, але економіка, на жаль, цих надій не виправдала. Закривалися й інші банки, більше людей звільняли, виробництво падало, страйки ставали рішучішими. 5 червня схвильовані вкладники побігли забирати свої гроші з восьми чиказьких банків. До власної фірми Бьорнема практично припинили надходити замовлення.

Готель «Всесвітня виставка»

Перші гості вже почали зупинятися в Голмсовому готелі «Всесвітня виставка», хоча й не в тій кількості, якої він і решта власників готелів у південній частині міста очікували. Приваблювало пожильців передусім розташування готелю — від нього можна було легко дістатися Джексон-парку «Алеєю L» уздовж Шістдесят третьої стрит.

Навіть з огляду на те, що номери на другому та третьому поверхах у Голмса були здебільшого порожні, чоловікам Голмс зі щирим жалем казав, що місць немає, і дбайливо спрямовував їх до сусідніх готелів. Тож його номери заповнювалися жіноцтвом — здебільшого молодими дівчатами, які, очевидно, не звикли жити самі. Від них у Голмса аж у голові паморочилося.

Постійна присутність Мінні Вільямс почала йому заважати. З появою кожної новенької пожилиці вона дедалі більше ревнувала й намагалася не відходити від нього. Ревнощі йому не дуже докучали. Просто так було незручно. Тепер Мінні була його набутком, річчю, яку треба певний час зберігати на складі — так павук до пори тримає свою жертву в коконі з павутиння.

Голмс пошукав у газетах оголошення про здачу квартир — так, щоб та квартира була на такій відстані, з якої важко вчинити несподіваний візит. Він знайшов таке місце в північній частині Чикаго — Райтвуд-авеню, 1220, приблизно за десять кварталів від Лінкольн-парку, біля центральної Гелстед-стрит. То був симпатичний тінистий куточок міста, хоча краса для Голмса тут просто була частиною розрахунку. Квартира розташовувалася на верхньому поверсі великого приватного будинку, власником якого був такий собі Джон Окер, чиї дочки займалися здаванням квартир в оренду. Перше оголошення про ту квартиру розмістили в газеті у квітні 1893 року.

Голмс поїхав на оглядини й зустрів у будинку Джона Окера. Він назвався йому Генрі Ґордон і сказав Окерові, що займається нерухомістю.

На Окера такий перспективний пожилець справив враження. Чоловік дуже акуратний, — чи, може, краще було б сказати перебірливий, — а його вбрання і поведінка свідчать про гарне матеріальне становище. Окер був у захваті, коли Генрі Ґордон сказав, що винайме ту квартиру; а ще дужче втішився, отримавши від Ґордона сорок доларів завдатку. Ґордон повідомив Океру, що за кілька тижнів прибуде до нового мешкання з дружиною.

Голмс пояснив Мінні переїзд як те, що давно на часі. Вони вже одружені, їм потрібно більше, краще місце, ніж те, яке вони нині займають у «замку». Скоро тут буде не проштовхатися від гостей ярмарку. Та й без них для сім’ї тут тіснувато.

Думка про велику сонячну квартиру припала Мінні до душі. По правді, в «замку» було доволі похмуро. І завжди було похмуро. А Мінні хотіла, щоб на час візиту Анни все мало ідеальний вигляд. Утім, її трохи турбувало, чому це Гаррі обрав настільки віддалене місце — північ міста, коли в Інґлвуді так багато хороших квартир. Вона розважила, що він, можливо, не хоче платити ті завищені ціни, які під час Всесвітньої виставки правлять у південній частині Чикаго.

Голмс і Мінні переїхали 1 червня 1893 року. Лора Окер, дочка господаря, стверджувала, що Ґордон «видавався дуже уважним до своєї дружини». Подружжя їздило кататися на велосипедах і якийсь час тримало служницю. «Можу сказати, під час їхнього проживання в нас його поведінка була така, що кращої годі й бажати, — згадувала місс Окер. — Мінні Вільямс він відрекомендував нам як свою дружину, і ми завжди зверталися до неї “місіс Ґордон”. Вона називала його Генрі».

Оселивши Мінні на Райтвуд-авеню, Голмс відчув себе вільніше й міг уповні насолоджуватися своїм готелем «Всесвітня виставка».

Гості більшу частину часу гуляли в Джексон-парку чи на «Мідвеї» і подеколи раніше півночі не верталися. Перебуваючи в готелі, всі сиділи по кімнатах, оскільки Голмс не облаштував ніяких спільних місць перебування пожильців на зразок бібліотеки, кімнати для ігор чи писання листів — таке було звичайною річчю у великих готелях на зразок «Рішельє» чи «Метрополя», та й у поблизькому «New Julien». Не надавав він і кімнати для проявлення фотознімків: така послуга з’явилася в найближчих до Джексон-парку готелях з огляду на кількість фотоаматорів, «кодакоманів» із новенькими портативними апаратами.