Розділ «Частина III. У Білому місті»

Десять вершників, зокрема Гримучий Піт і, за чутками, колишній небраський бандит Док Міддлтон, стартували від готелю «Baline» у Чадроні зранку 14 червня 1893 року. За правилами перегонів, кожен вершник має починати з двома кіньми й зупинятися на низці пунктів на шляху. Найважливішим пунктом був такий: фінішну пряму вершник має перетинати одним з тих двох коней, які виходили з ним на старт. У цих запеклих перегонах було чимало порушень правил і травм у тварин.

Міддлтон зійшов із дистанції невдовзі після того, як домчав до Іллінойсу. Іще четверо теж не фінішували. Першим вершником, який перетнув фінішну пряму, був залізничник Джон Беррі верхи на коні на ім’я Пойзон (Отрута), він примчав на арену «Дикого Заходу» 27 червня о 9:30 ранку. Шикарний Буффало Білл, весь у білій оленячій шкірі зі сріблом, привітав переможця, а разом з ним — вся трупа «Дикого Заходу» і десять тисяч чиказців. Проте Джон Беррі мав погодитися лише на призове сідло, оскільки потім виявилося, що невдовзі після старту він сів із кіньми в потяг на схід і з комфортом проїхав першу сотню миль.

Коді знову затьмарив Всесвітню виставку в липні, коли офіційні особи виставки відкинули клопотання мера Картера Гаррісона подарувати один день безкоштовного відвідування чиказьким дітям із бідних родин. Дирекція вирішила, що він просить забагато, з огляду на те, що вони з усіх сил борються за відвідувачів, які б платили. Кожний повний квиток, кожний половинний дитячий квиток для них важив. Буффало Білл, не гаючись, оголосив на «Дикому Заході» День босяка й запропонував кожній чиказькій дитині безкоштовний квиток на потяг, вільний вхід на його виставу й на територію табору «Дикого Заходу», а також стільки цукерок і морозива, скільки вона подужає з’їсти.

Набігло 15 тисяч дітлахів.

Може, шоу Буффало Білла було й «недоречним» (так організатори виставки мотивували відмову пускати «Дикий Захід» у Джексон-парк), але чиказці в нього закохалися.

Хмари розійшлися, ясна погода тривала. Доріжки просохли, розкрилися квіти й наповнили повітря своїми пахощами. Учасники виставки поступово завершили встановлення своїх експонатів, електрики налагодили роботу складних схем, які освітлювали ярмарок майже двомастами тисячами лампочок розжарювання. На території виставки, за вказівкою Бьорнема, посилили наведення ладу. 1 червня 1893 року робітники прибрали тимчасові рейки, які посмугували газони біля лагуни та південніше від Будинків електрики й шахтарства. «Дуже помітна зміна в загальному стані речей — зникли гори ящиків і коробок навколо Будинків виробників, сільського господарства, машинобудування та інших великих будівель», — повідомляла «Tribune» 2 червня. Невідкриті ящики та сміття лише тиждень тому захаращувало інтер’єр Будинку виробників і вільних мистецтв, особливо в павільйонах Росії, Норвегії, Данії і Канади, тож, коли це все було прибрано, то простір будівлі «набув геть інакшого та значно приємнішого для ока вигляду».

Хоча такі експонати в приміщеннях були цікаві й справляли враження, перші гості Джексон-парку одразу зрозуміли, що головна сила ярмарку — дивна привабливість самих тих будівель. Почесний двір справляв таке величне й прекрасне враження, про яке не мріялося навіть на отій пам’ятній нараді в бібліотеці «Рукері». Декого краєвид цього великого двору зворушував до сліз.

Цей феномен спричинявся не якимось єдиним елементом. Слід почати з того, що всі будівлі були величезні, а враження масивності посилювалося їхніми неокласичними формами, однаковою висотою карнизів, м’яким білим кольором, — і загалом на цій території все було геть не схоже на те, до чого більшість глядачів звикла в рідних запорошених містечках. «Жодний краєвид, створений людськими руками, не дорівняється до цього Почесного двору», — писав Джеймс Фуллертон Мюрхед, автор і редактор путівників. Двір, на його думку, «був практично бездоганний; естетичні почуття того, хто його споглядає, настільки повно й відкрито задовольняються, як від погляду на шедевр малярства чи скульптури, а водночас почуття заспокоюються і підносяться широтою і грандіозністю, яку не може дати жоден витвір мистецтва сам собою». Едґар Лі Мастерс, чиказький адвокат і поет, який починав набувати літературної слави, сказав про цей двір: «Невичерпна мрія про красу».

Спільний колір, чи то пак спільна відсутність кольору, створювала особливо привабливі ефекти в міру того, як сонце ішло небом. Рано-вранці, коли Бьорнем робив свій обхід, будівлі стояли блідо-блакитні і, здавалося, висіли в повітрі, лежачи на примарній перині низького туману. Щовечора сонце забарвлювало будівлі в колір вохри й підсвічувало порошинки, що їх вітерець здіймав у повітря, утворюючи в ньому ніжний помаранчевий серпанок.

Одного такого вечора Бьорнем пропливав ярмарком на електричному катері разом із групою людей, серед яких була Дора, вдова Рута, і кілька іноземних гостей. Бьорнем любив водити друзів і достойників територією і завжди намагався влаштувати ці прогулянки так, щоб товариство бачило ярмарок у найкращий спосіб — щоб будівлі виділи з відстані, поставали перед очима в певному порядку, немов він і зараз розгортав креслення в бібліотеці, а не мав справу з матеріальними спорудами. Бьорнем намагався нав’язати свою естетичну волю всім гостям, перший рік наполягаючи на тому, щоб кількість входів до Джексон-парку була мінімальна, і то їх треба розташувати так, щоб кожен спочатку проходив крізь Почесний двір — чи то через великий портал на залізничній станції в західній частині парку, чи на сході, з причалу. Намагання створити потужне перше враження — то було й від уміння подати витвір, але водночас воно показувало: всередині великого архітектора сидить естетичний деспот. Бьорнем свого тут не домігся. Директори наполягали, що брам має бути багато, а залізниці відмовилися пускати всі потяги до виставки на одну станцію. Бьорнем, утім, так і не здавався. Протягом усього часу, поки тривала виставка, він казав: «Ми наполягаємо на тому, щоб наших власних гостей, чию думку ми особливо цінуємо, провадити передусім через Великий двір».

Катер, яким пливли Бьорнем, Дора Рут та іноземці, тихо йшов лагуною, збурюючи хвилями відображення Білого міста в воді. Сонце, сідаючи, золотило тераси на східному березі, а західний берег занурювався в темно-синю тінь. Жінки в ясно-червоних та аквамаринових сукнях гуляли набережною. Голоси лунали над водою, між ними де-не-де чувся сміх, чистий, немов дзвін кришталевих келихів.

Наступного дня, після, напевно, нелегкої ночі, Дора Рут писала Бьорнемові, дякуючи за прогулянку й намагаючись передати всю складність своїх почуттів.

«Одна година на лагуні виявилася вінцем дивовижного дня, — писала вона. — Справді, боюся, ми б надовго затрималися, коли б наші гості не готувалися до більш бурхливих забав. Мабуть, я б ніколи не зупинила плавання цією країною мрій з власної волі». Ці краєвиди викликали в жінки суперечливі почуття: «Мені це все видалося повним нескінченної журби, — писала вона, — а водночас настільки чарівним, що мені здається мудрістю втекти в гори й ліси, де панує вічний спокій. Я бажаю так багато сказати вам про вашу роботу протягом останніх двох років — роботу, яка настільки дивовижно втілила мрію Джона про красу, але я не впевнена, чи зможу. Це дуже багато для мене означає, і, сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Роками його надії і прагнення були моїми, і, хоч як я намагаюся зупинитися, мене не полишають ті самі хвилювання. Для мене цей лист — велике полегшення. Я щиро вірю, що ви не заперечуєте».

Вечори на виставці були принадні, а ночі — просто розкішні. Лампи, що обрамлювали кожну будівлю і кожен хідник, стали найвигадливішою демонстрацією можливостей електричної ілюмінації і першим масштабним випробуванням змінного струму. Сама тільки виставка споживала утричі більше електрики, ніж усе місто Чикаго. То була важлива віха в історії інженерії, але зачаровувала глядачів сама краса незліченних вогників, які освітлювали ярмарок. Кожна будівля, навіть Будинок виробників і вільних мистецтв, була облямована лампочками. Величезні прожектори — найбільші з будь-коли зроблених, що їх, як казали, було видно за сорок кілометрів — поставили на дах Будинку виробників, і його промінь гуляв територією і довколишніми районами. Великі кольорові лампочки підсвічували тридцятиметрові струмені води, які вилітали з фонтана Мак-Монніса.

Для багатьох відвідувачів ця нічна ілюмінація стала першою зустріччю з електрикою. Гільда Сатт, дівчинка, яка нещодавно приїхала з Польщі, побувала на ярмарку з батьком. «Коли небо потемніло, раптом одночасно загорілися мільйони лампочок, — загадувала вона роки по тому. — Для мене, яка не бачила ніяких світильників, крім гасових ламп, то було немов раптове видіння Раю».

Тато розповів їй, що світло запалили електричним вимикачем.

— Що, без сірників? — здивувалася дитина.

Крім освітлення і всюдисутніх синіх привидів Колумбівської гвардії, у виставки було ще одне важливе досягнення: мешканці Чикаго вперше могли цілком безпечно гуляти ввечері. Тільки це вже приваблювало на територію дедалі більше гостей, особливо молоді парочки, які почувалися незручно в суворих рамках вікторіанських правил залицяння і потребували спокійних темних куточків.

Уночі численні світильники разом із темрявою, що їх оточувала, успішно приховували численні хиби виставки — зокрема, як писав Джон Інґоллс у «Cosmopolitan», «невимовні гори сміття, що лишаються від численних обідів» — і створювали кілька годин отого ідеального міста, про яке мріяв Деніел Бьорнем.

«Ніч, — писав Інґоллс, — то чарівниця виставки».