Розділ «Частина I. Застигла музика»

Інґлвуд переживав бум, і Голмс вбачав у цьому можливість. Відколи він прибрав до рук аптеку, його вельми цікавив пустир напроти неї. Навівши деякі довідки, він дізнався, що та ділянка належить одній пані в Нью-Йорку. Улітку 1888 року він перекупив землю і, думаючи наперед, зареєстрував її на фіктивне ім’я Г. С. Кемпбелл. Невдовзі він почав робити прикидки та планувати спорудити на тій території будівлю. З архітектором він не радився, хоча хороший архітектор — шотландець Фрейзер — мав свою контору в тому самому будинку, що й колишня аптека Голтона. Звернутися до архітектора означало розкрити істинний характер тієї споруди, яка раптово виникла в уяві Голмса.

Загальний вигляд споруди та її призначення постали перед ним водночас — немовби хтось витягнув із шухляди креслення. Він хотів, щоб на першому поверсі були роздрібні крамниці, які б давали прибуток і приваблювали якомога більше жінок; житлові приміщення були б на другому і третьому поверхах. Його власна квартира й великий кабінет займатимуть ріг будівлі над перехрестям Шістдесят третьої і Воллес-стрит. Це — загальний вигляд. А найбільше тішили його певні деталі майбутньої будівлі. Він накреслив дерев’яний жолоб, який би спускався з таємного місця на другому поверсі до самого підвалу. Жолоб він планував намазати мастилом. Поряд зі своїм кабінетом він уявляв окремий вхід до місткого підвалу, повітронепроникного, із залізними стінами, під якими був би прокладений азбест. Газовий світильник в одній зі стін того приміщення вмикатиметься з шафи в його кабінеті, так само як й інші світильники в приміщеннях будівлі. Унизу буде великий підвал з прихованими кімнатами та ще глибше приміщення для зберігання нетривкого матеріалу.

У міру того, як Голмс мріяв і замальовував, майбутня будівля ставала дедалі складнішою і цікавішою. Але то була ще тільки стадія мрії. Йому було навіть важко уявити ту приємність, якою сповняться його дні, коли його проект здійсниться, і будівлею ходитимуть справжні жінки, з плоті та крові. Як завжди, ця думка його збуджувала.

Будувати таке, розумів він — завдання не з простих. Голмс розробив стратегію, яка не лише відводила від нього підозри, а й зменшувала вартість робіт.

Він розмістив у газеті оголошення, шукаючи будівельників та інших потрібних робітників, і невдовзі вони з’явилися і, разом із численними кіньми, взялися за земляні роботи на пустирі. Вийшла велика яма, котра нагадувала гігантську могилу, навіть так само пахла цвіллю, але робітників це не засмучувало — там можна було сховатися від літньої спеки, яка дедалі наростала. Із землею було складно. Перші кілька метрів ішли легко, а далі починався мокрий пісок. Котлован треба було зміцнити, обклавши колодами. Зі стін сочилася вода. Пізніше чиказький будівельний інспектор зауважував у своєму звіті: «Фундамент закладений нерівно, подекуди різниця висоти становить 4 дюйми на 20-футовому проміжку[22]». Мулярі заклали фундамент і зводили зовнішні стіни, а внутрішнім каркасом зайнялися теслі. Вулиця аж гула від звуку пилок.

Голмс показав себе вимогливим замовником. Коли робітники приходили до нього по платню, він знімав з них гроші за неякісну роботу, та й за гарну міг відмовитися заплатити. Вони йшли від нього — або він сам їх звільняв. Наймав натомість інших і поводився з ними так само. Робота просувалася повільно, але коштувала замовнику значно дешевше, ніж мала б. Від такої плинності кадрів була ще одна побіжна користь: кількість людей, які розуміли таємниці будівлі, зводилася до мінімуму. Робітникові можна дати конкретне завдання, наприклад провести газ у великий підвал, але в тому вузькому контексті, в якому він це виконує, це розпорядження може здатися розумним або, в гіршому випадку, просто дивацтвом.

Але при всьому цьому мулярові Джорджу Баумену праця на Голмса згадувалася як щось моторошне. «Не знаю, що й думати про цього Голмса, — стверджував Баумен. — Я пропрацював на нього днів зо два, і тут він підійшов до мене й питає: мовляв, чи не важко мені цю роботу виконувати, стіну мурувати? Спитав мене, чи не хотів би я заробити гроші в легший спосіб, і, звичайно, я погодився. Минуло кілька днів, він підійшов до мене і, показуючи на підвал, сказав: “Бачите там, унизу, чоловіка? Ото мій шваґер, і ні він мене не любить, ні я його. То вам було б дуже легко скинути під час вашої роботи йому цеглину на голову — і я дам вам за це п’ятдесят доларів!”»

Особливо моторошно було від того, як саме Голмс зробив мулярові таку пропозицію: «Так приятель міг би спитати про якусь дрібничку», — згадував Баумен.

Чи справді Голмс хотів, щоб Баумен убив того чоловіка, невідомо. Цілком могло бути таке, що того «шваґра» Голмс умовив застрахувати своє життя, зробивши його, Голмса, бенефіціаром. Існує й така ймовірність, що Голмс просто випробовував Баумена, чи не знадобиться він йому в майбутньому. Коли так, то Баумен того випробування не пройшов. «Я так перелякався, що навіть не знав, що сказати, що зробити, — признається він, — але цеглину я не скинув і невдовзі пішов звідти».

Троє людей Голмсові видалися надійними. Кожен із них працював з ним до кінця будівництва й підтримував зв’язок із ним і пізніше. Одним із них був Чарльз Чеппелл, машиніст, який мешкав неподалік окружної лікарні Кука. Спочатку він працював на Голмса як звичайний робітник, але невдовзі виявив такий талант, який той особливо цінував. Ще один — Патрік Квінлен, котрий жив на розі Сорок сьомої і Морґана в Інґлвуді, доки не перебрався до будівлі Голмса, де став сторожем. То був дрібний, нервовий чоловічок під сорок років зі світлим кучерявим волоссям і вусами пісочного кольору.

Третьою і найважливішою постаттю був Бенджамін Пайтзель — тесля, який пристав до Голмса в листопаді 1889 року. Він замінив робітника Роберта Латімера, який пішов стежити за шлагбаумом на залізничному переїзді перед аптекою Голмса. Спочатку, за словами Латімера, Пайтзель дбав про коней, задіяних на будівництві, але пізніше став універсальним асистентом замовника. Голмс і Пайтзель, здається, стали близькими друзями, принаймні настільки, щоб Голмс зробив Пайтзелеві дорогу послугу. Пайтзеля заарештували в Індіані з фальшивими чеками. Голмс вніс за нього заставу, котру втратив, коли Пайтзель, як і було заплановано, не повернувся на суд.

У Пайтзеля були акуратні риси обличчя і гостре, чітко окреслене підборіддя. Він міг би бути навіть красивим, коли б не якась похмура неситість у виразі обличчя і те, як повіки нависали над його очима, затуляючи частину райдужки. «Загалом, — писав Голмс, — я б описав його як чоловіка майже шести футів зросту (не менш як п’ять футів десять дюймів), завжди худорлявого, вагою 145–155 фунтів[23], з волоссям дуже чорним і дещо жорстким, дуже густим, без залисин; вуса він мав значно світліші, я б сказав, рудуватого відтінку, хоча мені здавалося, що інколи він фарбував їх у чорне, і від того його зовнішність сильно змінювалася».

Пайтзель слабував на цілий букет недуг: від того, що він забагато настеляв підлог, у нього боліли коліна, бородавка на шиї на давала йому носити накрохмалені комірці, а зуби боліли настільки, що в якийсь момент він мусив брати через них відгул у Голмса. Попри хронічний алкоголізм, він, за словами одного лікаря, був чоловіком «гарної конституції».

Пайтзель був чоловіком Керрі Кеннінґ із Ґалви (штат Іллінойс) і батьком дітей, кількість яких стрімко збільшувалася. На знімках ці діти справляють враження милої, навіть серйозної команди, готової моментально кинутися до справи з віниками й ганчірками. Найстарша дочка Дессі народилася поза шлюбом — такого батьки Пайтзеля від свого сина геть не очікували. Востаннє благаючи Пайтзеля стати на праведніший шлях, батько писав йому: «Спаситель сказав: “Іди зі Мною, і буде тобі добро. Чи ти підеш? Я змию з тебе порок, омию від усіх плям, стану тобі отцем, а ти станеш Моїм сином і спадкоємцем…” — Біль у батькових словах неможливо було не відчути. Він писав: — Я люблю тебе, хоча ти й далеко збочив із доброго шляху».

Друга дитина, дочка Еліс, народилася скоро після одруження. Потім була ще одна дочка і троє синів, хоча один із них помер від дифтерії невдовзі після народження. Троє з його дітей — Еліс, Неллі й Говард — стануть настільки відомими в країні, що в заголовках американських газет їх називатимуть просто на імена, не сумніваючись, що читачеві навіть із далекого закутка Сполучених Штатів буде одразу зрозуміло, про кого йдеться.

Пайтзель через Голмса своєрідним чином прославиться. «Пайтзель був його знаряддям, — скаже окружний адвокат, — його творінням».

Замовлення Голмса будувалося нерівномірними стадіями й більш-менш зупинялося щозими, коли, як казали робітники, закривався будівельний сезон, хоча Голмс і читав про способи, якими архітектори в центрі підтримували можливість будувати цілий рік. Згодом багато буде сказано, що Голмс спорудив цей будинок у той самий час, коли в іншій півкулі почав свою чорну справу Джек-Різник.

Перше вбивство Джек скоїв 31 серпня 1888 року, а останнє — 9 листопада 1888 року, коли зустрів повію на ім’я Мері Келлі й пішов до її кімнати. Він розітнув їй горло вангогівським рухом, ледве не відрубавши їй голову від хребта. У наступні години він відрізав їй груди й ніс і поклав на стіл, розсік її від горла до лобка, зняв шкіру зі стегон, витяг внутрішні органи та склав купою між її ніг. Відрізав кисть руки й кинув у розітнутий живіт. На той момент жінка була на третьому місяці вагітності.

Убивства раптово припинилися, неначе це побачення з Мері Келлі нарешті задовольнило жагу вбивці. П’ять доведених жертв — лише п’ять! — і Джек-Різник навіки став утіленням зла в чистому вигляді.

Кожен письменний мешканець Чикаго жадібно читав закордонні повідомлення в пресі, але ніхто не захопився ними так, як доктор Г. Г. Голмс.