Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Вона повернула ключ запалювання. Двигун усе кашляв і кашляв, але «пінто» не заводився. Урешті-решт вона облишила спроби.

— Любий, ми не можемо поїхати зараз. Машина…

— Так, так! Зараз! Їдьмо зараз!

У голові запульсував біль: сильний, розколюючий стукіт, що перебував у цілковитому резонансі з її серцебиттям.

— Теде, вислухай мене. «Пінто» не хоче заводитися. Через ту голку. Треба зачекати, доки охолоне двигун. Думаю, тоді він заведеться. І ми зможемо поїхати.

Усе, що потрібно зробити, це виїхати з під’їзної доріжки і вибратися на схил. Тоді, навіть якщо двигун і заглухне, це не матиме значення. Ми зможемо скотитися вниз. Якщо я не зірвусь і не натисну на гальма. Навіть із вимкненим двигуном я зможу здолати добру половину відстані до Кленової дороги… або…

Вона згадала про будинок біля підніжжя пагорба, той, східний бік якого так буйно поріс жимолостю. Там були люди. Вона бачила автомобілі.

Люди!

Вона знову натиснула на клаксон. Три короткі сигнали, потім три довгі, знову три короткі — і так безліч разів. То були єдині знаки азбуки Морзе, які вона запам’ятала за два роки, проведені в скаутах. Вони мусять їх почути. Навіть якщо не зрозуміють сигналу, то все одно прийдуть глянути, хто й навіщо зчинив у Джо Кембера такий пекельний гармидер.

Де подівся пес? Його ніде не було видно. Та це не мало значення. Він не може залізти всередину, і скоро прибуде допомога.

— Все буде чудово, — запевнила вона Теда. — Зачекай, і сам побачиш.

Офіс «Імідж-погляду» розміщувався в неохайній цегляній будівлі в Кембриджі. На п’ятому поверсі були розташовані кабінети персоналу, на шостому — здвоєна студія, а на сьомому й останньому поверсі була погано провітрювана демонстраційна зала на шістнадцять місць, по чотири в кожному ряді.

Того раннього надвечір’я в понеділок Вік Трентон і Роджер Брейкстоун, знявши піджаки й розпустивши краватки, сиділи в третьому ряді демонстраційної зали й переглядали ролики за участю професора кашології. Кожен ролик дивилися по п’ять разів. Усього їх було двадцять. Три з них були присвячені злощасній «Малиновій енергії».

Останній блок із шести роликів закінчився півгодини тому, і кіномеханік, побажавши всім на добраніч, пішов на свою вечірню роботу крутити фільми в кінотеатрі «Орсон Веллс». Через п’ятнадцять хвилин із понурим виглядом розпрощався і президент «Імідж-погляду» Роб Мартін, додавши, що, коли він буде потрібен, у вівторок і середу його двері будуть відчинені для них у будь-який час. Та він не висловив того, що було на думці в усіх трьох: двері будуть відчинені, коли вони вигадають щось варте уваги.

Роб мав повне право на похмурий вигляд. Він був ветераном війни у В’єтнамі, втратив ногу під час Тетського наступу. Відкрив студію наприкінці 1970-го на гроші, які отримав з інвалідності, і завдяки значній допомозі батьків дружини. З того часу студія ледве трималася на плаву, здебільшого перехоплюючи крихти з багатого медіастолу, за яким бенкетували великі бостонські студії. Вік і Роджер зв’язалися з Робом Мартіном, тому що він нагадував їх самих: боровся з усіх сил, щоб поставити компанію на ноги і перетнути ту межу, що її називають критичною. Окрім цього, що теж доволі суттєво, з Бостоном було легше підтримувати зв’язок, ніж із Нью-Йорком.

За останні шість місяців справи «Імідж-погляду» пішли вгору. Факт, що студія знімає ролики для Шарпа, зіграв на користь Робу, і він зумів одержати інші контракти. Уперше все почало виглядати солідно. У травні, ще до того як «Малинова енергія» ринула через край, Роб Мартін надіслав їм із Роджером листівку, на якій був зображений бостонський автобус. На звороті чотири чарівні дамочки нагнулись, аби продемонструвати свої задки, запаковані в дизайнерські джинси. Унизу — підпис у бульварному стилі: «“ІМІДЖ-ПОГЛЯД” БЕРЕТЬСЯ ЗА БІЗНЕС ІЗ БОСТОНСЬКИМИ БУСАМИ. БАШЛЯЮТЬ БАГАТО БАБЛА». Тоді було смішно. А зараз не до сміху. Після фіаско з «Малиною» двоє клієнтів, включаючи й «дизайнерські джинси», розірвали угоди з «Імідж-поглядом», і якщо «Ед Воркс» втратить замовлення Шарпа, то Роб Мартін втратить не тільки їх. Це лякало й сердило Роба — емоції, які Вік чудово розумів.

Вони сиділи і мовчки палили вже п’ять хвилин, коли Роджер тихо промовив:

— Віку, мене просто тягне стругати. Коли бачу цього суб’єкта, як він сидить за своїм учительським столом і дивиться на мене з виразом янгольської невинності, а тоді запихає до рота повну ложку каші з отим шмаркливим барвником і каже: «Так, тут усе в порядку», — мене нудить. Фізично нудить. Добре, що кіномеханік пішов. Якби я подивився це ще раз, довелося б блювати у спеціальний пакет.

Роджер загасив цигарку у вмонтованій у підлокітник попільничці. Він і справді виглядав погано. Його обличчя набуло жовтавого відтінку, і Вікові це зовсім не подобалося. Цей стан можна було б назвати деморалізованістю, бойовим мандражем, як завгодно, однак це було не що інше, як страх: переляк до всирачки, відчуття, ніби ти загнаний у пастку. Ніби дивишся в темряву і бачиш істоту, готову от-от тебе зжерти.

— Я не переставав повторювати собі, що маю щось побачити, — сказав Роджер, виймаючи нову цигарку. — Розумієш? Щось таке… Не можу повірити, що все так зле, як здається. Але враження від усіх роликів у сумі… Це ніби дивитися на Джиммі Картера, коли він каже: «Я ніколи вам не брехатиму».