Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Зафіксована інформація, не затримуючись, пройшла крізь свідомість і відклалася в глибинах пам’яті. На той момент уся її увага була спрямована на те, щоб в’їхати на доріжку. «Зупинися там, — думала вона. — Тоді він змушений буде щось зробити, бо інакше не зможе ні заїхати, ні виїхати».

Під’їзна доріжка була трохи нижче від рівня будинку. Якби вона йшла так само круто вгору, як у Трентонів, «пінто» б не впорався. Та після невеличкого підйому під’їзна доріжка Кемберів йшла рівно, а потім злегка вниз схилом до великого імпровізованого гаража.

Донна перемкнула передачу на нейтральну і дозволила машині, використовуючи залишкову інерцію, прокотитися до напів розчахнутих масивних дверей. Тільки-но її нога облишила педаль газу, аби натиснути на гальма, двигун знову закашляв, але цього разу вже ледь-ледь. Лампа індикатора пульсувала, наче уповільнене серцебиття, потім спалахнула знову. «Пінто» завмер.

Тед дивився на Донну.

Вона широко всміхнулася.

— Теде, друже, ми приїхали.

— Ага, — відгукнувся Тед, — але хіба вдома хтось є?

Біля гаража був припаркований темно-зелений пікап. Вантажівка точно належала Джо Кемберові, а не була залишена кимось для ремонту. Донна пам’ятала її з минулого разу. Та світло всередині не горіло. Вона витягла шию ліворуч і побачила, що в будинку також темно. І на поштовій скриньці стоїть пакунок.

Пакунок прийшов від «Дж. С. Вітні & Ко». Донна знала, що це. Точнісінько такі ж каталоги отримував її брат, коли був підлітком. Вони продавали запасні деталі, автоаксесуари та обладнання для тюнінгу. Те, що Джо Кембер теж отримував ці каталоги, було найприроднішою річчю у світі. Та якби він був удома, то вже давно забрав би свою пошту.

«Нікого немає, — у відчаї подумала Донна, відчуваючи якусь утомлену злість на Віка. — Він завжди вдома, я знаю. Якби міг, цей тип пустив би корені у своєму гаражі. Звісно, він би це зробив, тільки не тоді, коли справді потрібен».

— Що ж, у будь-якому разі, ходімо подивимося, — сказала Донна, відчиняючи дверцята.

— Я не можу розстебнути пояс, — сказав Тед, марно возячись із пряжкою.

— Дивись не поранься до крові. Я зараз вийду і тебе випущу.

Вона вийшла з машини, гримнула дверцятами і зробила два кроки вперед, збираючись обійти навколо капота, відчинити пасажирські двері й звільнити Теда від пояса. Це дасть Кемберові змогу вийти подивитися, хто прийшов скласти йому компанію, якщо він удома. Вона чомусь не горіла бажанням застромлювати туди голову без попередження. Може, це й по-дурному, та після тієї жахливої і огидної сцени зі Стівом Кемпом у себе в кухні вона усвідомила, що означає бути беззахисною жінкою, і то більшою мірою, ніж тоді, коли їй виповнилося шістнадцять і батьки дозволили їй ходити на побачення.

Її одразу приголомшила тиша. Було жарко і так тихо, що аж діяло на нерви. Звичайно, якісь звуки були, та навіть після кількох років життя в Касл-Року найбільше, що вона могла сказати про свої вуха, це те, що вони з вух жителя мегаполіса повільно перетворювалися на вуха мешканця маленького містечка. Вони аж ніяк не були сільськими вухами… а тут була справжня сільська місцевість.

Донна чула щебет пташок і трохи різкішу музику ворони десь у довгому полі на схилі пагорба, яким вони щойно підіймалися. Легким подихом налітав вітерець, і дуби, що росли обабіч доріжки, відкидали до її ніг рухливі візерунки тіней. Але не було чути жодного автомобіля, навіть далекого рохкання трактора. Вуха мегаполіса і вуха маленького містечка краще налаштовані вловлювати людські звуки. Ті ж, що їх видає природа, часто залишаються поза межами вузької сфери вибіркового сприйняття. Повна відсутність таких звуків вселяє тривогу.

«Я б почула, якби він працював у гаражі», — подумала Донна, та єдиними звуками, що вловлювало її вухо, були хрускіт її власних кроків по гравію доріжки і майже нечутне низьке гудіння, яке її мозок без жодної свідомої думки ідентифікував як гудіння трансформатора на одному з придорожніх стовпів.

Вона дійшла до капота і вже почала була обходити машину збоку, і в цю мить почувся новий звук. Низьке, глухе гарчання.

Донна зупинилася, вмить піднявши голову, намагаючись вирахувати джерело звуку. Деякий час це не вдавалось, і Донна раптом злякалася, не так від самого звуку, як від його позірної нелокалізованості. Він лунав нізвідки. Лунав звідусіль. А тоді якийсь внутрішній радар, можливо, механізм самозбереження, ввімкнувся на повну потужність, і вона зрозуміла, що гарчання лине з гаража.

— Мам, — Тед висунувся з відчиненого вікна, наскільки дозволяв пояс. — Я не можу розстебнути той клятий…