Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Тед знав їх напам’ять. Він любив на них дивитися, прочитувати їх з пам’яті, любив вдивлятись у батькове письмо.

Ніщо не зачепить Теда, ніщо не зробить погано Теду, всю цю ніч.

Вам нічого тут робити.

Підкоряючись несподіваному могутньому пориву, він вирвав кнопку, якою був прикріплений папір. Обережно, майже побожно зняв його зі стіни. Дбайливо згорнув аркуш і поклав слова проти чудовиськ у задню кишеню джинсів. Тоді, почуваючись краще, ніж протягом усього цього дня, Тед побіг сходами униз дивитися про Маршала Ділона і Фестуса.

Той останній чолов’яга забрав машину за десять хвилин до дванадцятої. Він розрахувався готівкою, і Джо заховав гроші у свій старий, засмальцьований гаманець, нагадуючи собі заїхати в «Норвей Сейвінґс» і зняти ще п’ятсот доларів, перш ніж вони з Ґері вирушать у дорогу.

Думка про поїздку нагадала йому про Куджо і про те, хто ж буде його годувати. Він заліз у свій «форд» і поїхав до Ґері на підніжжя пагорба. Припаркувався на під’їзній доріжці. Рушив східцями до ґанку. Уже готове злетіти з вуст вітання застрягло в горлі. Він відступив на кілька кроків і схилився над східцями.

На них була кров.

Джо торкнувся її пальцями. Кров була липка, але ще не засохла до кінця. Трохи, але ще не вельми занепокоєний, він випростався. Ґері міг п’яний перечепитися зі склянкою в руках. Він не хвилювався по-справжньому, аж доки не побачив виламану з дверей іржаву нижню панель.

— Ґері?

Відповіді не було. Він почав уже думати, чи, бува, хтось, хто мав зуб на старого Первієра, не прийшов зводити рахунки. Або, можливо, якийсь турист зайшов спитати дорогу, і Ґері вибрав невдалий день, щоб сказати йому забиратися на траханий Місяць.

Він піднявся східцями. На ґанку крові було ще більше.

— Ґері! — знову покликав він. Раптом йому захотілося відчути в правій руці вагу свого дробовика. Але якщо хтось і відключив Ґері, розквасив йому носа або навіть вибив старому збоченцю кілька останніх зубів, то ця особа вже поїхала, бо, крім іржавого «форда ЛТД» Джо, єдиною машиною на подвір’ї був білий «крайслер-66» Ґері. А міська дорога № 3 — не те місце, куди можна вийти прогулятися. Ґері Первієр жив за сім миль від містечка і за дві милі від Кленової дороги, яка звертала на 117-ту магістраль.

«Скоріше за все, він просто порізався, — подумав Джо. — Господи, сподіваюся, він порізав собі тільки руку, а не горло».

Джо відчинив скляні двері. Заскрипіли завіси.

— Ґері?

Знову ні звуку. Усередині стояв неприємний нудотно-солодкий запах, та Джо спершу подумав, що то жимолость. Ліворуч були сходи нагору. Прямо перед ним — коридор, що вів до кухні. Посередині цього коридору праворуч були двері у вітальню.

На підлозі щось лежало, та було занадто темно, і Джо не міг роздивитися. Схоже на перевернутий столик або ще щось такого типу, та, наскільки було відомо Джо, у холі Ґері зроду не було ніяких меблів. Коли йшов дощ, Ґері заносив сюди свої садові крісла, та дощу не було вже два тижні, і крісла стояли надворі на своїх звичних місцях коло «крайслера». Під жимолостю.

Тільки то не був запах жимолості. То був запах крові. Цілої калюжі крові. І жодного перевернутого столика там не було.

Джо кинувся до отого на підлозі, серце гупало в грудях. Він присів навпочіпки, і з його горла вирвався звук, схожий на писк. Зненацька повітря в холі зробилося важким і гарячим. Здавалося, він от-от задихнеться. Джо відвернувся від Ґері, затуливши рота долонею. Хтось його вбив. Хтось…

Він змусив себе озирнутися. Ґері лежав у морі власної крові. Невидющі очі втупились у стелю. Горло було перерізане. Боже праведний, воно було не просто перерізане… А неначе роздерте.