Розділ « Стівен Кінг Куджо»

На тротуарі Джо говорив:

— Хочу дати тобі дві поради, хлопче. Напевно, ти не послухаєш ні одної — хлопці рідко слухаються — але ж це ніколи не стримує батьків від того, щоб їх давати. Перша порада: отой тип, до якого ти їдеш, отой Джим, — просто кавалок лайна. Одна з причин, чому я дозволив тобі туди прокататися, — те, що тобі вже десять, а цього досить, щоб побачити, хто мерзота, а хто чайна троянда. Придивишся до нього — і сам побачиш. Він тільки те й робить, що сидить в офісі й перекладає папери. Половина проблем цього світу — від таких, як він, бо в них мозок не під’єднаний до рук.

По обличчю Джо розлився легкий, гарячковий рум’янець.

— Він — кавалок лайна. І подивишся, чи я не правий.

— Добре, — відповів Бретт. Його голос був тихим, але незворушним.

Джо Кембер злегка посміхнувся.

— Друга порада: добре пильнуй свій гаманець.

— У мене нема гр…

Джо простяг Бретту зім’яту п’ятидоларову банкноту.

— Ось маєш. Тільки не трать усіх нараз. Швидко розлучаються з грошима тільки дурні.

— Добре, дякую.

— Бувай здоровий, — сказав Джо. Ще одного поцілунку він не просив.

— Бувай, тату.

Бретт стояв на тротуарі й дивився, як батько залазить у машину і від’їжджає. Він більше ніколи не бачив його живим.

Того ж ранку, о чверть на дев’яту, Ґері Первієр у заплямлених сечею трусах виволікся зі свого будинку і пішов мочитися в жимолость. У своїй збоченій манері він сподівався, що одного дня його сцюхи стануть настільки ядучими від пійла, що зможуть випалити її всю. День цей ще не настав.

— О-о-ох, моя голова, — заволав Ґері, обхопивши голову вільною рукою і поливаючи жимолость, що поховала під собою паркан. Його очі були пронизані яскраво-червоними прожилками. Серце гупало й стугоніло, як старий насос, що віднедавна став перекачувати більше повітря, ніж води. Коли Ґері спорожнився, йому скрутило шлунок — останнім часом таке траплялося дедалі частіше, — він зігнувся вдвоє, і з-поміж сухорлявих стегон вирвалася потужна цівка смердючого газу.

У ту мить, коли він повернувся, щоб іти назад, і почулося гарчання. То був сильний, низький звук, і долинав він десь із того місця, де заросле подвір’я переходило в луки.

Він миттю обернувся, забувши і про гупання та стугоніння в серці, і про головний біль, і про спазми. Спогади про війну у Франції вже довгенько не приходили, та зараз він знов перенісся туди, і в голові раптом залунав крик: «Німці! Німці! Взвод, на землю!»

Та це не були німці. Коли трава розступилася, перед ним з’явився Куджо.

— Гей, хлопче, якого ти хера гар… — вимовив Ґері, але голос його урвався.