Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Дивись: ми можемо, якщо захочеш, увечері зателефонувати татові. Що скажеш? Коли говоритимеш із татом, просто спитай, ніби між іншим: «Ну як там? Годуєш мого пса?» — і про все дізнаєшся.

— Добре, — відповів Бретт і вдячно всміхнувся матері. Вона полегшено всміхнулась у відповідь. Небезпеку вдалося відвернути. Та натомість вони отримали інший клопіт. Протягом усього того, здавалося, нескінченного часу, доки Джо не підігнав авто до ґанку і не заходився мовчки вантажити їхні чотири валізи (в одну з них Чаріті крадькома поклала всі шість альбомів із аматорськими світлинами), вони боялися, що Куджо вженеться на подвір’я, до того як вони поїдуть і скинуть проблему на Джо.

Та Куджо ніде не було видно.

Джо відчинив задні двері свого «кантрі сквайра», передав Бреттові дві менші валізи, собі ж узяв дві більші.

— Жінко, ти набрала стільки речей, що я тут подумав, чи не зібралася ти часом у Ріно подавати на розлучення, а не в Коннектикут?

Чаріті і Бретт боязко всміхнулися. Пролунало це, як спроба пожартувати, але з Джо Кембером ніколи не можна було знати напевне.

— Ото був би день, — відповіла вона.

— Тоді мені доведеться погнатися за тобою і притягти назад на моєму новому підйомнику, — сказав Джо без усмішки. Зелений капелюх був щільно насунутий на потилицю. — Потурбуйся про маму, хлопче.

Бретт кивнув.

— Добре пильнуй, — він зміряв сина поглядом. — А ти став збіса великий. Певно, вже й не поцілуєш свого старого?

— Чому ж не поцілую, тату, — відповів Бретт. Він міцно обійняв батька і поцілував у колючу щоку, що пахла кислим потом, змішаним з ледь уловимим духом вчорашньої горілки. Почуття любові до батька здивувало і вразило його: почуття, яке часом — коли він найменше цього сподівався — все ще приходило (та за останні два чи три роки воно з’являлося рідше й рідше — це було щось таке, про що мати не знала і, якби їй сказали, не повірила б). Це не мало нічого спільного зі щоденною поведінкою Джо Кембера стосовно нього чи матері: первісне, фізіологічне відчуття, якого він ніколи не зможе позбутися, явище з купою невловимих стимуляторів, — запах цигаркового диму, відображення в дзеркалі дволезової бритви, штани на спинці стільця, певні лайливі слівця — які переслідують людину все життя.

Батько теж обійняв його, тоді обернувся до Чаріті. Поклав палець їй на підборіддя, припіднімаючи обличчя. З платформи за присадкуватою цегляною будівлею загудів, розігріваючись, автобус. Звук дизельного двигуна був низький і басовитий.

— Бажаю добре провести час, — промовив Джо.

На очі навернулися сльози, і Чаріті швидко їх витерла. Жест був майже сердитий.

— Гаразд, — відповіла вона.

Зненацька його обличчя набрало застиглого, незворушного й непроникного виразу. Ніби опустилося забороло на шоломі лицаря. Він знову став ідеальним сільським чоловіком.

— Віднесімо валізи, хлопче! Здається, ніби в оту ось, Боже збав, напхали свинцю.

Він стояв з ними, доки на всі чотири валізи не наклеїли ярлики, і пильно вдивлявся в кожен із них, не переймаючись глузливо-поблажливим виразом на обличчях носіїв. Дивився, як носій піднімає валізи і вони зникають у надрах автобуса. Потім обернувся до Бретта:

— Відійдімо вбік, — запропонував Джо.

Чаріті дивилася їм услід. Вона сіла на одну з твердих лавок, відкрила сумочку, дістала носовичок і заходилася його теребити. Це було в його стилі: побажати їй гарно провести час, а потім умовляти сина повернутися з ним додому.