Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Ма, ти щось казала?

— Ні, просто прокашлялася.

Вона затремтіла втретє, і на руках проступила гусяча шкіра. Їй згадався рядок із вірша, який вона вивчала на уроках англійської літератури у власні шкільні роки (вона хотіла відвідувати підготовчі курси до коледжу, та батько лише розсердився: «Ти що, гадаєш собі, що ми багачі?», — а мати добила цю ідею своїм лагідним, співчутливим сміхом). Це був рядок із поезії Ділана Томаса, весь вірш Чаріті пригадати не могла, та в ньому говорилося щось про приречення кохати.

Тоді цей рядок спантеличив і видався химерним, та зараз їй здалося, що вона зрозуміла. Як же ще, крім кохання, можна назвати ці міцні невидимі мотузки? Чи брехати самій собі, відмовляючись визнати, що навіть тепер вона певною мірою кохає чоловіка, за якого вийшла заміж? Думати, що живе з ним лише з обов’язку чи заради дитини (гірка усмішка: якщо вона коли-небудь і покине Джо, то зробить це заради дитини)? Хіба він ніколи не приносив їй насолоди в ліжку? Хіба іноді, в найнесподіваніші моменти, як-от нещодавно на станції, він не був ніжним?

І таке інше… і подібне…

Бретт, затамувавши подих, дивився у вікно. Не відриваючи очей від панорами, він сказав:

— Мам, думаєш, з Куджо все добре?

— Я впевнена, що він — у повному порядку, — розсіяно відгукнулася Чаріті.

Уперше вона спіймала себе на тому, що конкретно думає про розлучення: що можна було б зробити, як прожити? Як вони з Бреттом даватимуть собі раду в цій немислимій — майже немислимій — ситуації? Якщо вона з сином не повернеться з цієї поїздки, чи буде Джо їх переслідувати, як невиразно погрожував на станції? Чи вирішить махнути рукою на Чаріті і намагатиметься повернути Бретта всіма чесними… і не дуже… способами?

Вона почала перебирати в голові і зважувати всі можливі варіанти, раптом подумавши, що маленька перспектива — це, зрештою, не так уже й погано. Можливо, боляче, але й корисно.

«Ґрейхаунд» промайнув кордон і покотив на південь.

Літак «Дельта-727» стрімко набрав висоту, заклав віраж над Касл-Роком — Вік намагався розгледіти свій будинок біля озера і дорогу № 117, та марно — і вирушив у бік узбережжя. До аеропорту Лоґана було двадцять хвилин льоту.

Там унизу, десь за вісімнадцять тисяч футів[46] під ним, була Донна. І Тедді. Раптом на нього накотило пригнічення вкупі з понурим передчуттям, що нічого не вийде, навіть сподіватися на щось — божевілля. Коли твій будинок розвалився, потрібно збудувати новий. Не можна просто взяти і зліпити уламки клеєм «Елмерс»[47].

Підійшла стюардеса. Вони летіли першим класом. «Чому б нам не насолодитися, поки можемо, друже, — сказав Роджер, коли вони замовляли квитки минулої середи. — Не кожен скочується у злидні в такій елегантній манері». Крім них, там було ще четверо чи п’ятеро пасажирів, більшість із яких, як і Роджер, читали ранкові газети.

— Вам щось принести? — спитала вона в Роджера з сяйливою професійною усмішкою, яка ніби промовляла: я просто щаслива вставати о пів на шосту ранку, аби покататися на цих американських гірках маршрутом Банґор—Портленд—Бостон— Нью-Йорк—Атланта.

Роджер із відсутнім виглядом похитав головою, і вона звернула свою неземну усмішку до Віка.

— Чогось бажаєте, сер? Тістечко? Апельсинового соку?

— Горілки з апельсиновим соком у вас не знайдеться? — поцікавився Вік. Голова Роджера з хрускотом підвелася від газети.

Усмішка стюардеси залишалася незмінною: у тому, що пасажир просить випити ще до дев’ятої, для неї не було нічого нового.

— Звісно, знайдеться, але вам доведеться поквапитися, щоб із нею впоратись. До Бостона залишилося всього нічого.