Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Побачимо, — відповів Вік. Він дивився, як Тед їсть вафлю. Йому раптом пригадалося, що син любить яйця. Варені, смажені, пашот чи омлет — він поглинав їх умить. — Теде?

— Що, тату?

— Якби ти хотів, щоб люди купували яйця, що б ти їм сказав?

Тед задумався:

— Сказав би їм, що яйця — смачні, — відповів він.

Вік зустрівся поглядом із дружиною, і вони пережили ще один подібний момент, як тоді, коли подзвонив телефон. Цього разу сміх був телепатичний.

Їхнє прощання було швидким. Лише Тед із його неясним усвідомленням того, яким коротким насправді виявиться майбутнє, розплакався.

— Ти подумаєш про це? — знову запитала Донна, коли він уже сідав у «ягуар».

— Так.

Та на шляху в Бриджтон по Роджера він думав тільки про ті два моменти майже ідеальної взаємності. Два за один ранок — не так уже й зле. Усе, що для цього потрібне, — це вісім чи дев’ять років разом, грубо кажучи, чверть усього їхнього життя на цій планеті. Думав про те, як по-ідіотськи влаштовані людські взаємини: до яких жахливих, абсурдних крайнощів треба дійти, аби побудувати хоч щось. Коли ти вклав багато часу і все почало виходити, треба бути пильним. Так, він подумає про це. Між ними було багато хорошого, і хоча деякі канали тепер були перекриті і в них накопичилося хтозна-скільки болота (і подекуди це болото все ще засмоктувало), більшість із них здавалися відкритими й у відносно хорошому робочому стані.

Багато речей треба як слід обміркувати, але, мабуть, не все нараз. Речі мають властивість набирати непомірних розмірів.

Вік зробив голосніше радіо і заходився міркувати про бідолашного старого професора кашології.

Джо Кембер під’їхав до портлендської автостанції, звідки вирушали автобуси «Ґрейхаунд», за десять хвилин до восьмої. Туман розвіявся, і цифровий годинник на будівлі «Каско банк енд траст» вже показував сімдесят три градуси[44].

Він вів машину, низько насунувши капелюха, готовий розсердитися на кожного, хто виїде назустріч або спробує його підрізати. Джо ненавидів їздити містом. Коли вони з Ґері поїдуть до Бостона, він залишить авто на стоянці і забере, коли збереться додому. Можна буде користуватися метро, якщо вони зуміють розібратись у маршрутах, а як ні — можна ходити й пішки.

Чаріті була вдягнена у свій найкращий, стриманий зелений брючний костюм, і білу бавовняну блузку з рюшечками на шиї. Вона наділа сережки, що злегка шокувало Бретта. Він ніколи не бачив, щоб мати носила сережки, хіба що до церкви.

Бретт застав Чаріті на самоті, коли вона, приготувавши Джо вівсянку на сніданок, пішла нагору перевдягатися. Джо здебільшого мовчав, лише коротко відбуркуючись на всі запитання, а тоді взагалі поклав край розмові, ввімкнувши спортивні новини по радіо. Вони з матір’ю боялися, що ця мовчанка може віщувати нищівну бурю і раптову зміну рішення щодо їхньої подорожі.

Чаріті була вже в штанах і саме натягала блузку. Бретт помітив, що на ній ліфчик персикового кольору, і це його теж приголомшило. Він і не підозрював, що в мами є білизна ще якихось кольорів, крім білого.

— Мам, — настійливо покликав Бретт.

Вона обернулася — ніби збиралася напасти.

— Він щось тобі казав?