Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Я впораюсь, — серйозно пообіцяв Вік, і вона рушила назад до камбуза, чарівна у своїй блідо-синій уніформі і зі своєю усмішкою.

— Що з тобою? — запитав Роджер.

— У якому сенсі?

— Ти знаєш, в якому сенсі. Я раніше навіть не бачив, щоб ти перед обідом пив пиво. Зазвичай не раніше п’ятої.

— Я спускаю на воду корабель, — відказав Вік.

— Який корабель?

— «Титанік», пароплав поштової служби Її Величності.

Роджер насупився.

— Це не дуже хороший тон, тобі так не здається?

Йому, без сумніву, саме так і здавалося. Роджер заслуговував на краще. Але цього ранку, ще й досі огорнутий смердючою ковдрою пригнічення, Вік просто не міг вигадати нічого кращого. Спромігся лише на доволі кволу усмішку. Та Роджер і далі супився.

— Знаєш, — промовив Вік, — у мене виникла одна ідея щодо тієї «Малини». Переконати старого Шарпа і малюка буде страх як важко, та це може спрацювати.

На обличчі Роджера з’явилося полегшення. У них завжди так було: Вік продукував ідеї, а Роджер їх відшліфовував і доводив до пуття. Коли справа доходила до презентації та просування проектів у медіа, вони завжди працювали разом.

— Розповідай.

— Дай мені трохи часу, — попросив Вік, — можливо, до вечора. Тоді ми піднімемо ідею, як прапор.

— І подивимося, з кого спадуть штани, — широко всміхаючись, підхопив Роджер. Він знову розгорнув газету на фінансовій сторінці. — Гаразд, поки я чекаю до вечора: за минулий тиждень акції Шарпа зросли ще на одну восьму пункта. Ти це знав?

— Відпадно, — промурмотів Вік і знову визирнув в ілюмінатор. Ніякого туману. День ясний, як скельце. Пляжі Кеннебанка, Оґанквіта і Йорка були як картинка з поштової листівки: кобальтово-синє море, пісок кольору хакі, а за ними типово мейнський пейзаж: невисокі пагорби, розлогі поля і густі смуги ялин, що зникають з очей десь на заході. Яка краса. Та від цього його пригнічення стало навіть дужчим.

«Якщо надумаю плакати, краще зробити це в довбаному сральнику», — гірко подумав Вік. Таке з ним зробили шість речень на аркуші дешевого паперу.

Світ був неймовірно крихким, таким крихким, як оті великодні яйця, що гарно розмальовані ззовні і порожні всередині. Тільки минулого тижня він думав про те, щоб забрати Теда і просто поїхати. Зараз він запитував себе, чи застане Теда і Донну на місці, коли вони з Роджером повернуться. Чи може Донна взяти і зникнути, забравши малого? Наприклад, поїхати до матері в Поконо[48]?

Звичайно, така можливість є. Вона може вирішити, що розлука на десять днів — це занадто мало як для нього, так і для неї. Може, їм піде на користь розлука на шість місяців? І в неї Тед. Хто тримає, того й власність, хіба ні?

«А може, — багатозначно промовив скрадливий внутрішній голос, — може, їй відомо, де зараз Кемп. Може, вона вирішить піти до нього. Спробувати пожити з ним якийсь час. Вони можуть спробувати разом відшукати своє щасливе минуле».