Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Вона знову всміхнулася, та цього разу усмішка вийшла теплою і лагідною.

— Він дещо захопився цим режимом ранньої пташки, правда?

— Ага. Дивно, як він ще досі не подзвонив перевірити, чи я встав.

Задзеленчав телефон.

Вони обмінялися поглядами через стіл. Хвилина зосередженої тиші — і обоє розсміялися. Це був цінний момент, значно цінніший, ніж обережний секс у темряві минулої ночі. Він думав, які в неї гарні очі, які променисті. Вони були такі ж сірі, як ранковий туман за вікном.

— Швидше візьми слухавку, доки Тед не прокинувся, — сказала Донна.

Він так і зробив. Телефонував Роджер. Вік запевнив його, що вже на ногах, одягнений і готовий до бою. Сказав, що о шостій буде як штик. Кладучи слухавку, Вік питав себе, чи врешті-решт таки розповість Роджеру про Донну і Стіва Кемпа. Мабуть, ні. Не тому, що Роджер даватиме погані поради, — зовсім ні. Та хоч Роджер і обіцятиме нічого не казати Алтеї, він, швидше за все, все одно їй розповість. А Вік підозрював, що Алтеї буде важко втриматися від спокуси розповісти своїм партнеркам по бриджу таку пікантну історію. Від цих обачних роздумів він знову відчув себе зовсім пригніченим. Було таке враження, що вони з Донною, намагаючись знайти розв’язання проблеми, власноручно ховають самі себе в місячному світлі.

— Старий добрий Роджер, — промовив Вік, сідаючи. Спробував усміхнутися, та нічого не вийшло. Мить спонтанності була втрачена.

— А твої речі і речі Роджера влізуть у «ягуар»?

— Аякже, — відповів Вік, — мусять влізти. Алтеї потрібна їхня машина і тобі… Чорт, я зовсім забув зателефонувати Джо Кемберу стосовно твого «пінто».

— У тебе були інші турботи, — відповіла Донна з легкою іронією в голосі. — Та це пусте. Я сьогодні не віддам Теда в табір. У нього нежить. Я б залишила його вдома на решту літа, якщо ти не проти. Мені стає зле, коли його немає.

У голосі, душачи і стискаючи, бриніли сльози, від цього слова долинали невиразно. Він не знав, що казати і як реагувати. Тільки безпорадно дивився, як вона дістала серветку, висякалась і витерла очі.

— Як… — мовив він збурено, — як вам буде краще. Потім квапливо додав: — Зараз зателефоную Кемберу. Він завжди на місці. Не думаю, що ремонт займе більш ніж двадцять хвилин, навіть якщо доведеться міняти карбюратор.

— Ти думатимеш про це, коли поїдеш? — спитала Донна. — Про нас. Про те, що буде з нами обома?

— Так, — відповів Вік.

— Добре. І я теж. Ще одну вафлю?

— Ні, дякую.

Розмова ставала якоюсь сюрреалістичною. Раптом йому схотілося поїхати. Раптом поїздка здалася дуже потрібною і привабливою. Думка про втечу від усієї цієї погані. Щоб їх розділяли милі. Зненацька його кольнуло передчуття. В уяві він бачив, як лайнер «Дельта», прорізавши рідкий туман, здіймається в блакить.

— Можна мені вафлю?

Вони обоє озирнулися, здивовані. На порозі стояв Тед у жовтій футбольній піжамі, накинувши на плечі червону ковдру і тримаючи за вухо свого койота. Він скидався на маленького сонного індіанця.