Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Джо почав знімати пояс.

— Ти отримаєш, Чаріті, — з жалем промовив Джо.

— Я заваджу цьому, як тільки зумію. Піду до школи і заявлю, що хлопець прогулює. Піду до шерифа Баннермена і скажу, що його викрали. А найголовніше — подбаю про те, щоб Бретт сам не захотів.

Розперезавшись, він тримав пояс пряжкою вниз, погойдуючи ним над підлогою, як маятником.

— Доки йому не виповниться п’ятнадцять, він може поїхати з тобою і тим п’яним бидлом тільки за однієї умови: якщо я його відпущу, — вела далі Чаріті. — І ти, Джо Кембере, можеш шмагати мене скільки хочеш. Це абсолютно нічого не змінить.

— Справді?

— Щоб я не зійшла з цього місця.

Аж раптом їй здалося, що він перебуває десь не тут. Погляд став дуже далеким і напружено задуманим. Вона бачила його таким і раніше. У його голові щойно майнула нова думка, новий факт, який потрібно ретельно вписати в рівняння. Що б це не було, вона молилася, щоб воно виявилося по її бік знака «дорівнює». Так далеко Чаріті ніколи не заходила і тому боялася.

Раптом Кембер посміхнувся:

— Справжнісінький тобі маленький вулкан.

Вона не відповіла.

Він почав засувати пояс назад у штани, все ще посміхаючись, поглядом і далі десь далеко.

— Думаєш, можеш грати, як один з тих вулканів? Тих маленьких мексиканських вулканчиків?

Вона й далі мовчала, з обережності.

— Якщо я скажу, що ви можете їхати, що тоді? Будемо діставати зірки з неба?

— Що ти маєш на увазі?

— Це означає: о’кей. Ти і він.

Він перетнув кімнату своєю швидкою, легкою ходою, і їй стало зимно від думки, як швидко він міг зробити це хвилину тому, з поясом у руках. І хто б зміг це зупинити? Що б чоловік не робив для своєї дружини чи з нею, це їхня приватна справа. Вона не могла б нічого зробити. Нічого сказати. Через Бретта. Через власну гідність.

Він поклав руку їй на плече, опустив до грудей, стиснув.

— Ходімо, я вже завівся.