Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Він посміхнувся їй з повним ротом і простяг руку по хліб.

— Якщо хочеш, ти міг би поїхати з нами.

— Аякже. От тільки скажу Річі Сімсові, що про першу косовицю він може забути. Крім того, чого я маю хотіти кудись їхати і навідувати цих двох? З того, що я сам бачив і що ти розповідала, я зробив висновок, що ця двійця — задаваки найвищого ґатунку. Тобі вони подобаються тільки тому, що ти хочеш бути схожою на них.

Його голос поступово підвищувався. З рота вилітала їжа. Коли він ставав таким, вона лякалась і відступала. Зазвичай, але не сьогодні.

— А найдужче ти хочеш, щоб хлопець виріс таким же задавакою. Ось що я думаю. Ти хочеш налаштувати хлопця проти мене. Хіба я не правий?

— Чого ти ніколи не називаєш його на ім’я?

— Раджу тобі негайно закрити свою помийницю, Чаріті, — попередив Джо, не зводячи з неї недоброго погляду. По щоках і чолу розповзався рум’янець. — Зараз же, і не виступай.

— Ні, — відповіла вона, — ми ще не скінчили.

Ошелешений, він впустив виделку.

— Що? Що ти сказала?

Вона ступила до нього, вперше за роки подружнього життя дозволивши собі розкіш цілковито віддатися гніву. Та гнів клекотів тільки в неї всередині, обпалюючи, наче кислота. Чаріті чула, як він роз’їдає її. Але кричати не сміла. Крик означав би кінець усьому. Її голос залишався рівним.

— Звісно, ти думаєш так про мою сестру і її чоловіка. Це й не дивно. Поглянь на себе: сидиш за столом у капелюсі і з немитими руками. Ти не хочеш, щоб він бачив, як живуть інші люди. Ось і я не хочу, щоб він бачив, як живеш ти і твої друзі, коли залишаєтесь на самоті. Тому я й не відпустила його з тобою на полювання в листопаді.

Вона помовчала; він так і сидів із напівз’їденою скибкою хліба в руці і соусом на підборідді. Чаріті подумала, що він не накинувся на неї тільки через те, що занадто шокований, як вона взагалі наважилася говорити щось подібне.

— Тож пропоную угоду, — повела вона далі. — Я купила тобі підйомник і готова віддати решту грошей — хоч більшість так би не вчинила, та якщо ти такий невдячний, я поступлюся ще дечим. Ти відпускаєш його зі мною до Коннектикуту, а я відпускаю його з тобою до Мусхеда, коли розпочнеться сезон полювання.

Їй було холодно, все тіло поколювало, наче вона торгується з самим дияволом.

— Слід відлупцювати тебе ременем, — здивовано промовив Джо. Він розмовляв із нею, як із дитиною, що не розібралася в простенькому причиново-наслідковому зв’язку. — Я візьму його з собою на полювання, як тільки захочу і коли захочу. Хіба ти цього не знала? Він — мій син. Їй-богу. Як тільки захочу і коли захочу, — він злегка посміхнувся, вдоволений своїм тоном. — Второпала тепер?

Їхні погляди схрестилися.

— Ні, — вимовила вона, — цього не буде.

Він рвучко скочив на ноги. Стілець перекинувся.

— Я цього не дозволю, — додала вона. Хотіла зробити кілька кроків назад, але тоді — всьому кінець. Один необережний рух, найменша ознака слабкості — і він кинеться на неї.