Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Бретт…

— Його не буде до дев’ятої. Пішли. Я ж сказав, що ви можете їхати. Можна ж принаймні подякувати чи ні?

На язику зродилася фраза космічної абсурдності, і вона випалила її, перш ніж устигла стриматися:

— Скинь капелюх.

Він недбало пожбурив його через усю кухню. Джо все ще посміхався. Зуби в нього були доволі жовті. На двох верхніх передніх виднілися коронки.

— Якби ми отримали гроші, — сказав Джо, — то могли б посипати ліжко «зеленими». Я бачив таке в одному кіно.

Вони пішли нагору. Чаріті очікувала, що він поводитиметься жорстоко, але цього не сталося. Він кохався, як завжди, швидко й грубо, але не жорстоко. Не робив їй боляче навмисне, і сьогодні, десь, може, десятий чи одинадцятий раз, відколи вони одружилися, Чаріті відчула оргазм. Вона віддавалася йому з заплющеними очима, відчуваючи, як тверда вага його підборіддя впивається в тім’я. Затамувала крик, що підкотився до горла. Якби Чаріті закричала, це б його насторожило.

Вона не була певна, чи Джо взагалі знав, що те, що наприкінці завжди трапляється з чоловіками, часом може відбутися і з жінкою.

Невдовзі, за цілу годину до того, як Бретт повернувся від Берджеронів, Джо пішов, не сказавши куди. Чаріті припускала, що він подався до Ґері Первієра розпочинати пиятику. Вона лежала в ліжку, питаючи себе, чи те, що вона зробила і що пообіцяла зробити, того варте. На очі набігали сльози, та вона заганяла їх назад, усередину. Вона лежала випроставшись, із гарячими очима, і за хвилину до того, як прийшов Бретт, — про що сповістило гавкання Куджо і грюкання задніх дверей — у всій своїй срібній, відстороненій величі зійшов місяць. «Місяцю все байдуже», — подумала Чаріті, та думка не принесла заспокоєння.

— Що таке? — спитала Донна.

Голос у неї був глухий, майже переможений. Вони сиділи у вітальні. Вік повернувся додому, коли Тедові була вже пора лягати спати. Відтоді минуло півгодини. Він спав у своїй кімнаті нагорі, над ліжком — слова проти чудовиськ, двері шафи щільно замкнені.

Вік підвівся і підійшов до вікна, за яким не було нічого, крім темряви. «Вона знає, — понуро думав Вік, — може, не в усій детальній глибині, але картинка вимальовується». На шляху додому він намагався вирішити, чи варто сказати їй усе в обличчя, проколоти пухир і спробувати жити з усім гноєм, що звідти витече, чи просто закопати все в собі. Вийшовши з парку, Вік розірвав листа і викинув клапті з вікна на дорозі № 302. «Посмітюх Трентон», — подумав він. І тепер вибір вирвали в нього з рук. Він бачив її бліде відображення на темному склі, обличчя — біле коло у жовтому світлі лампи.

Вік обернувся до неї, не маючи ні найменшого уявлення, що збирається сказати.

«Він знає», — думала Донна.

Думка не була нова, принаймні на цей момент, тому що минулі три години були найдовші три години в її житті. Вона вловила це знання в голосі Віка, коли він дзвонив попередити, що затримається. Спочатку прийшла паніка: дика паніка пташки, що б’ється в замкненому гаражі. Думка відбилася в голові жирним шрифтом, як у коміксах, закінчуючись кількома знаками оклику: Він знає! Він знає! Він ЗНАЄ!! Затуманена страхом, вона готувала Тедові вечерю, намагаючись логічно спрогнозувати, як події розвиватимуться далі, але не могла. «Далі я помию посуд, — думала вона. — Потім витру. Потім сховаю на місце. Потім почитаю Тедові казки. А потім просто скочу в провалля на краю світу».

Паніку затопило почуття провини. Почуття провини змінив жах. Потім найшла якась приречена апатія, ніби всередині неї тихо розімкнулися якісь емоційні кола. До апатії домішувався навіть легкий відтінок полегшення. Таємницю розкрито. Вона міркувала, чи це зробив Стів, чи Вік здогадався сам, швидше схиляючись до думки, що Стів. Та це не мало жодного значення. Донна відчувала полегшення і від того, що Тед перебував у безпеці в своєму ліжку. Але запитувала себе, що чекає на нього, коли він прокинеться наступного ранку, і від цієї думки її емоційний цикл повертався до вихідної позиції — панічного страху. Вона почувалася розгубленою, їй було погано.

Вік обернувся до неї і сказав:

— Я сьогодні отримав листа. Анонімного листа.

Закінчити він не зміг. Тоді почав без упину ходити по кімнаті, і вона спіймала себе на думці, який же він гарний і як прикро, що Вік так рано почав сивіти. Деяким молодим чоловікам сивина личила, але Вік матиме вигляд передчасно постарілого, і…

…і нащо вона думає про його волосся? Хіба через це вона повинна зараз хвилюватися? Хіба?