Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Дуже тихо, відчуваючи тремтіння у власному голосі, вона випалила все найсуттєвіше, ніби випльовуючи нестерпно гірку пігулку, яку несила проковтнути.

— Стів Кемп. Чоловік, котрий лакував письмовий стіл із твого кабінету. П’ять разів. Жодного разу в нашому ліжку, Віку. Жодного разу.

Вік простягнув руку по пачку «Вінстона», що лежала на столику біля дивана, і впустив її на підлогу. Підняв її, вийняв цигарку і припалив. Руки сильно трусилися. Вони не дивились одне на одного. «Це недобре, — подумала Донна. — Нам треба глянути одне на одного». Та вона не могла першою підняти очі. Вона боялась і соромилась. Він тільки боявся.

— Чому?

— А це важливо?

— Для мене так. Це має велике значення. Хіба що ти хочеш розійтися. У такому разі, гадаю, не важливо. Я просто шаленію від люті, Донно, і намагаюся не дати… не дати їй заволодіти мною, бо якщо ми більше ніколи не говоритимемо відверто, треба зробити це зараз. Ти хочеш розриву?

— Віку, поглянь на мене.

Зробивши над собою зусилля, він глянув на Донну. Може, Вік і був розлючений, як казав, та на його обличчі вона прочитала тільки муку і страх. Зненацька, ніби від удару боксерською рукавичкою в зуби, вона збагнула, як близько він до межі. Його агенція тріщить по швах, що саме по собі є чималою проблемою, а тепер, на додачу до цього, як нудотний десерт після підгнилого обіду, — по швах почав тріщати і його шлюб. Її накрила хвиля тепла до нього, до чоловіка, якого вона інколи ненавиділа і, принаймні останні три години, боялася. На неї зійшло щось на зразок прозріння. Дужче за все вона сподівалася: він і далі думатиме, що шаленіє від люті, а не… а не те, що виражає його обличчя.

— Я не хочу розходитися, — відповіла Донна. — Я кохаю тебе. І за останні кілька тижнів, здається, відчула це з новою силою.

На обличчі на мить проступило полегшення. Він знову підійшов до вікна, потім повернувся до канапи і впав на неї. Поглянув на Донну.

— Тоді чому?

Прозріння розтало в глухому, палючому роздратуванні. Чому — суто чоловіче запитання. Його корені криються в концепції Я-образу освіченого західного чоловіка останньої третини двадцятого століття. Я маю знати, чому ти це зробила. Так, наче вона авто, в якому заїв карбюратор, і воно почало чхати й схлипувати, або робот, у пам’яті якого стався збій, і він подає м’ясний рулет на сніданок, а яєчню-бовтанку — на обід. «Жінок доводить до сказу, напевне, навіть не сексизм, — раптом подумалося Донні, — а оце нездоланне чоловіче прагнення до раціональності».

— Не знаю, чи зумію пояснити. Боюся, це здасться дурним, банальним і дріб’язковим.

— Спробуй. Я…

Він відкашлявся з таким виглядом, ніби подумки плював на руки (знову ця клята чоловіча раціональність), потім буквально вичавив:

— Я тебе не задовольняю? Через це?

— Ні, — відповіла Донна.

— Що тоді? — безпорадно вимовив Вік. — Заради Бога, що ж тоді?

«Що ж… ти сам запитав».

— Страх, — сказала вона. — Думаю, здебільшого через страх.