Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Що робить жінка, — що зробила я, — намагається втекти від свого переродження. Я лякалася звуків, що їх видавав будинок, коли Теда не було. Знаєш, це божевілля, але одного разу я була в Тедовій кімнаті, міняла постіль і думала про своїх шкільних подруг, про те, що з ними сталось і де вони зараз. Я була якась аж причмелена. Тут шафа Теда відчинилась, і… я заверещала й вибігла з кімнати. Не знаю чому… хіба що здогадуюся. Лише на одну коротку мить мені уявилося, що з шафи з’явиться Джоан Брейді, без голови, в заляпаному кров’ю одязі, і скаже: «Я загинула в автокатастрофі, коли мені було дев’ятнадцять, повертаючись із піцерії “Семмі”, і мені — до дупи».

— Господи, Донно, — мовив Вік.

— Я боялася, ось і все. Боялася, коли дивилася на керамічні фігурки або думала про курси гончарства, заняття йогою чи ще щось подібне. А єдиний спосіб утекти від майбутнього — це минуле. Тому… Тому я зав’язала флірт.

Вона опустила очі і раптом затулила обличчя долонями. Слова долинали глухо, але розбірливо.

— Було весело. Ніби я знову в коледжі. Наче сон. Безглуздий сон. Він був ніби ефірний шум. Він поглинав шум вітру. Під час флірту було весело. Секс… Секс не був хороший. Я мала оргазм, та він однаково не був хороший. Не можу придумати іншого пояснення, крім того, що весь той час я кохала тебе і розуміла, що то втеча…

Вона знову поглянула на нього, плачучи.

— Він теж тікає. Перетворив це на свою роботу. Поет, принаймні сам так себе називає. З того, що він мені показував, ні греця не втямила. Стів — перекотиполе, він усе ще уявляє, що в коледжі протестує проти війни у В’єтнамі. Гадаю, тому це був саме він. Думаю, це все, що я можу розповісти. Маленька бридка казочка, але моя власна.

— Я б хотів натовкти йому пику, — сказав Вік. — Якби в нього з носа юшила кров, мені б полегшало.

Вона кволо посміхнулася.

— Він поїхав геть. Після вечері, коли тебе ще не було, ми з Тедом поїхали в «Молочну королеву». На вітрині його майстерні — вивіска «Здається». Я ж казала, що він — перекотиполе.

— У тій записці не було нічого поетичного, — зауважив Вік. Кинув на неї короткий погляд, потім знов опустив очі додолу.

Донна торкнулася його обличчя, воно злегка сіпнулося. Це ранило дужче, ніж усе інше, дужче, ніж вона могла уявити. Страх і провина знову накрили її хвилею гострих скалок. Проте вона більше не плакала. Думала, що сліз не буде ще дуже довго. Рана і пережитий шок були надто глибокі.

— Віку, — мовила вона, — мені прикро. Тобі болить, і мені прикро.

— Коли ти з ним порвала?

Вона розповіла Віку про той день, коли прийшла додому і застала там Стіва, промовчавши тільки про страх, що він і справді може її зґвалтувати.

— Отже, записка була його знаряддям помсти?

Вона прибрала волосся з чола і кивнула. Обличчя було бліде і змучене. Під очима залягли фіолетові синці.

— Мабуть, так.

— Ходімо нагору, — запропонував Вік. — Вже пізно. Ми обоє стомилися.

— Хочеш покохатися?