Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Через страх?

— Коли Тед пішов до школи, не залишилося нічого, що б стримувало мій страх. Він був… Як це називається? Як ефірний шум. Звук, який видає телевізор, коли не вмикається який-небудь канал.

— Він ж не ходить у справжню школу, — швидко заперечив Вік, і вона побачила, що він от-от розсердиться й почне звинувачувати її у спробі перекласти провину на Теда, а коли він розсердиться, вони можуть наговорити одне одному чого не слід. Принаймні не зараз. Речі, котрі така жінка, як Донна, не зможе стерпіти. Напруга може зрости. Вони передавали одне одному щось дуже ламке, що так легко впустити.

— Частково в цьому і була проблема, — пояснила Донна. — Він не ходив у справжню школу. Ми й далі більшу частину часу проводили разом, і коли його не було… був такий контраст… — вона поглянула на Віка. — Тиша здавалася такою лункою. Тоді я й почала боятися. Наступного року — дитячий садок. Замість трьох днів на тиждень він буде там щодня до обіду. А ще через рік — цілий день з понеділка по п’ятницю. І весь цей час доведеться якось заповнювати. І я просто злякалася.

— Тож ти вирішила заповнити частину цього часу трахом, — гірко зауважив Вік.

Ці слова її зачепили, та вона вперто говорила далі, не підвищуючи голосу, намагаючись якнайточніше описати плин своїх думок. Вік хоче знати, і вона йому розповість.

— Я не хотіла ні до Комітету підтримки бібліотек, ні до Комітету підтримки лікарень, не хотіла керувати благодійними розпродажами печива, не хотіла відповідати за приготування закусок і наглядати за тим, щоб усі не принесли на суботню вечерю однакову макаронну запіканку. Не хотіла щоразу бачити ті самі остогидлі обличчя і вислуховувати ті самі плітки про те, хто в цьому місті чим займається. Не хотіла точити зуби на чиюсь репутацію.

Слова лилися потоком. Вона не могла б зупинитися, навіть якби хотіла.

— Я не хотіла продавати «Туппервер» чи «Емвей», не хотіла влаштовувати вечірки для реклами продукції «Стенлі»[39], і мені не потрібен клуб для схуднення. Ти…

На секунду вона замовкла, схоплюючи думку, виважуючи її.

— Ти нічого не знаєш про порожнечу, Віку. Не вірю, що знаєш. Ти — чоловік, а чоловіки видряпуються. Чоловіки видряпуються, а жінки витирають пил. Отак витираєш пил у порожніх кімнатах і іноді слухаєш шум вітру за вікном. Тільки іноді здається, що той вітер — усередині тебе, розумієш? Тож ти вмикаєш платівку Боба Седжера, Джей-Джей Кейла чи ще когось, але й далі чуєш вітер, тоді приходять думки — нічого хорошого, але вони приходять. Тож ти миєш туалети й чистиш умивальник, а одного дня опиняєшся в антикварній крамниці, роздивляєшся маленькі керамічні фігурки і згадуєш, що у твоєї матері їх була ціла полиця, і в тіток були такі ж полиці, і в бабусі.

Він пильно дивився на Донну з таким щиро спантеличеним виглядом, що на неї накотила хвиля відчаю.

— Я кажу про почуття, а не про факти!

— Так, але чому…

— Я ж тобі пояснюю, чому! Я дійшла до того, що довго просиджувала перед дзеркалом, спостерігаючи, як міняється обличчя, знаючи, що більше ніхто не сплутає мене з підлітком і не вимагатиме водійських прав, коли я замовлятиму випивку в барі. Я почала боятися того, що я врешті-решт виросла. Тед ходить до підготовчої школи, а це означає, що він піде спершу до початкової, потім до середньої школи…

— Ти хочеш сказати, що завела коханця, тому що почувалася старою?

Вік дивився на неї здивовано, і за це вона любила його, бо гадала, що справа почасти в цьому: Стів Кемп вважав її вродливою, звичайно ж, це їй лестило, і насамперед через це флірт приносив стільки радості. Та це було далеко не головне.

Узявши його долоні у свої, вона говорила натхненно й серйозно, думаючи, — знаючи, — що ніколи більше не говоритиме так серйозно (і чесно) з жодним іншим чоловіком.

— Це значно більше. Усвідомлення того, що не можеш більше чекати, коли виростеш, не можеш більше очікувати, що примиришся з тим, що маєш. Усвідомлення, що коло твого вибору звужується мало не щодня. Для жінки — для мене — опинитися віч-на-віч із цим фактом — неабиякий удар. Дружина? Прекрасно. Але ти весь час на роботі, а навіть якщо вдома, то все одно багато працюєш. Мати? Теж чудово. Та з кожним роком ти будеш нею все менше й менше, бо з кожним роком світ забирає якусь його часточку.

Чоловіки… Чоловіки знають, хто вони. Вони мають чітке уявлення, хто вони. Чоловіки ніколи не доростають до ідеалу, і це їх ламає. Може, тому так багато чоловіків і помирають нещасними, до того ж передчасно. Зате вони знають, що означає поняття «бути дорослим». У них є певна планка, якої треба досягти в тридцять, у сорок, у п’ятдесят. Чоловіки не чують цього вітру, а якщо й чують, то знаходять спис і націлюються на нього, думаючи, що то вітряк або ще якась довбана штука, яку треба розбити.