Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Думаю, ти теж зголодніла.

— Якби хтось підкинув мені мак-мафін, я б не відмовилася.

Тед застогнав, і вони обоє знову розсміялися. Надворі Куджо нашорошив вуха. Від звуку їхнього сміху він загарчав і зробив рух, ніби збираючись підвестися, можливо, щоб знову кинутися на машину, та потім безсило опустився на задні лапи і похнюпив голову.

Донна відчула незбагненний душевний підйом, що майже завжди приходить із настанням нового дня. Звичайно ж, скоро все закінчиться. Найгірше точно вже позаду. Наразі фортуна не на їхньому боці, але рано чи пізно їй таки доведеться повернутися до них обличчям.

Тед, здавалося, знову майже став самим собою. Надто блідий, змарнілий і, незважаючи на сон, страшенно виснажений, та все ж таки це був, без сумніву, її Тед. Донна пригорнула його до себе, і він обійняв її у відповідь. Біль у животі трохи вщух, але подряпини й рани від укусів набрякли і запалилися. З ногою ситуація була гірша, але вона виявила, що вже може її згинати, хоч від цього й робилося боляче, а рана починала кривавитися. У неї залишиться шрам.

Наступні хвилин сорок чи близько того вони розмовляли. Бажаючи, щоб Тед залишався активним, а заразом і якось убити час, Донна запропонувала «двадцять запитань». Тед із захватом погодився. Ця гра йому ніколи не набридала. Єдиною проблемою завжди було змусити когось із батьків пограти в неї. Вони були вже на четвертому колі, коли почалися судоми.

Ще за п’ять запитань до цього Донна здогадалася, що загаданою особою був Фред Реддінг, товариш Теда з дитячого табору, але вирішила потягти час.

— У нього руде волосся? — спитала вона.

— Ні, в нього… в нього… в нього…

Несподівано Теду забракло повітря. Він вдихав із хапливим, уривчастим хлипанням. До її горла стрімко підскочив страх, наповнюючи рот терпким, мідним присмаком.

— Теде? Теде?

Він задихався, вп’явшись нігтями в горло і залишаючи на ньому червоні сліди. Очі закотилися, так що було видно лише краєчок райдужки і сріблясті білки.

— Теде!

Вона схопила його і потрусила. Його адамове яблуко швидко ходило вгору-вниз, як механічний ведмедик на паличці. Якусь мить руки безцільно тріпалися в повітрі, а тоді знову метнулися до горла і заходилися його роздирати. Тед почав видавати здушені, тваринні звуки.

На мить Донна зовсім забула, де перебуває. Схопившись за ручку, вона потягла її вгору і натисла на двері, так ніби це сталося на паркінгу в супермаркеті і хтось от-от прийде на допомогу. Куджо вмить був на ногах: він стрибнув на авто, не встигло воно відчинитися ще й наполовину, можливо, цим рятуючи Донну від власних зубів. Він ударився в напівпрочинені дверцята, впав, а тоді з глухим гарчанням знову кинувся на авто. Рідкі випорожнення стікали на дрібний гравій доріжки.

Донна заверещала і рвучко зачинила дверцята. Куджо стрибнув на бік машини, роблячи вм’ятину ще глибшою. Похитуючись, відійшов назад, а тоді знову кинувся на вікно, вдаряючись у нього з глухим тріском. Срібляста тріщина на склі вмить розділилася на півдесятка приток. Куджо знову стрибнув, і на міцному склі з’явилося ціле павутиння тріщин. Скло ще трималось, але вже вгиналося. Зовнішній світ раптом став молочно-каламутним.

«Якщо він кинеться ще раз…»

Та Куджо відступив, чекаючи, що вона робитиме далі.

Донна повернулася до сина.

Усе його тіло трусилося, ніби в нападі епілепсії. Спина вигнулася. Сідниці то припіднімалися над сидінням, то знову падали. Обличчя набрало синюшного кольору. Жили на скронях туго напнулися. Три роки, два в середній школі і влітку після першого курсу в коледжі, Донна працювала медсестрою-волонтеркою і знала, що зараз відбувається. Тед не проковтнув язика — таке було можливе лише в надмірно закручених трилерах, — але язик запав у горло і перекрив дихальні шляхи. Тед душився в неї на очах.