Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Як і напередодні, Чаріті прокинулася перед самим світанком. Прокинувшись, вона прислухалась, хоч і не відразу зрозуміла, до чого. Потім згадала. Скрип підлоги, кроки. Вона хотіла почути, чи син знову не почне ходити уві сні.

Та в будинку панувала тиша.

Вона встала, підійшла до дверей і визирнула в коридор. Там було порожньо. Повагавшись хвильку, Чаріті зайшла до кімнати Бретта й поглянула на сина. З-під простирадла виднівся тільки його чубок. Якщо він і ходив, то ще до того, як вона прокинулася. Зараз Бретт міцно спав.

Чаріті повернулася до своєї кімнати і, сівши на ліжко, задивилася на нечітку бліду смужку на обрії. Вона знала, що рішення вже прийнято. Тихцем, уночі, доки вона спала. Тепер, у перших холодних променях ранку, його можна обміркувати і, вона відчувала, зважити його ціну.

Чаріті усвідомила, що не відкриє душу сестрі, як збиралася раніше. Можливо, це таки трапилося б, якби не ті кредитні картки за обідом. А вчора ввечері Голлі почала розповідати, скільки коштувала та чи інша річ: чотиридверний «б’юїк», кольоровий телевізор «Соні», паркет у коридорі. Ніби в голові Голлі до кожного з цих предметів усе ще було прикріплено цінник, який залишатиметься на ньому назавжди.

Проте Чаріті любила сестру. Голлі була щедра, щиросердна, імпульсивна, чуйна й ніжна. Та її спосіб життя змусив викреслити з біографії жорстоку правду про їхнє з Чаріті дитинство на бідній фермі в сільськогосподарському районі Мейну, правду, яка тією чи іншою мірою змусила Чаріті одружитися з Джо Кембером. Голлі ж пощастило — не менше, ніж Чаріті зі своїм виграшним квитком, — зустріти Джима і назавжди втекти від життя вдома.

Чаріті боялася, що, коли вона розповість Голлі, як роками випрошувала в Джо дозволу поїхати до неї в гості, що ця поїздка відбулася тільки в результаті безжальної тактичної війни і, попри все, Джо ледь не відлупцював її ременем… Боялася, якщо розповісти Голлі про всі ці речі, реакцією сестри буде радше гнів і жах, аніж щось справді розсудливе. Чому гнів і жах? Мабуть, тому, що в глибоких закутках душі, які ніколи до кінця не піддаються заспокійливому впливу «б’юїків»,паркетів і кольорових телевізорів із кінескопом «Трінітрон», Голлі знала, що вона сама лише на волосину уникла такого ж шлюбу і такого життя.

Вона не розповідала, тому що Голлі окопалась у своєму заможному, буржуазному житті, як пильний солдат у своїй траншеї. Не розповідала, бо гнів і жах не розв’яжуть її проблем. Бо нікому не подобається виглядати провінційною дурепою з ярмарку, днями, тижнями, місяцями й роками живучи з неприємним, неконтактним, а часом і страшним чоловіком. Чаріті виявила, що існують речі, про які не хочеться говорити. І причина зовсім не в соромі. Іноді просто краще — і делікатніше — носити маску.

Та перш за все тому, що це її проблеми. Що станеться з Бреттом, теж її проблема, і за останні два дні Чаріті все більше й більше переконувалася, що врешті його життєвий вибір залежатиме більшою мірою від самого Бретта, а не від неї чи Джо.

Розлучення не буде. Вона й далі вестиме нескінченну партизанську війну з Джо за душу сина, навіть якщо боротьба виявиться марною. Хвилюючись через поклоніння Бретта своєму батькові, Чаріті, мабуть, забула або не врахувала, що завжди приходить такий час, коли діти стають суддями, а батьки, причому обоє, повинні сісти на лаву підсудних. Бретт помітив, як Голлі виставляє напоказ свої кредитні картки. Вона могла тільки сподіватися, що він, серед усього іншого, помітить і те, що його батько сідає до столу, не скидаючи капелюха.

Дедалі більше розвиднялося. Чаріті зняла з дверей халат і накинула. Хотілося піти в душ, та вона не зробить цього, доки інші в будинку не почнуть ворушитися. Чужі — ось ким вони були. Навіть обличчя Голлі тепер здавалося їй незнайомим. Це обличчя лише віддалено нагадувало зображення на світлинах із сімейного альбому, що привезла з собою Чаріті. Навіть сама Голлі дивилася на ті фотографії з легким подивом.

Вони повернуться до Касл-Рока, до будинку в кінці міської дороги № 3, до Джо. Вона знову ввійде у звичне русло свого життя, і все піде, як раніше. Так буде найкраще.

Чаріті нагадала собі, що обіцяла зателефонувати Альві близько сьомої. Тоді він якраз снідатиме.

Було кілька хвилин по шостій і надворі тільки-но розвиднялося, коли в Теда почалися судоми.

Десь до п’ятої п’ятнадцять він, здавалося, міцно спав. Прокинувшись, він розворушив Донну, що була трохи задрімала, і почав скаржитися, що голодний і хоче пити. Слова Теда ніби натиснули якусь кнопку глибоко всередині неї, і Донна вперше усвідомила, що й сама хоче їсти. Відчуття спраги було більш-менш стабільним, але вона не пригадувала, щоб думала про їжу ще аж від учорашнього ранку. Несподівано Донна відчула, що помирає з голоду.

Вона втішала Теда, як уміла, заспокоювала його порожніми словами, які все одно вже не мали реального значення: що скоро прийдуть люди, поганого собаку заберуть, а їх урятують.

Реальними були думки про їжу.

Сніданок. Наприклад, візьмімо сніданок: яєчню з двох яєць на маслі, кельнере, з незатвердлим жовтком, якщо ваша ласка. Грінки. Кілька склянок свіжовичавленого апельсинового соку, такого холодного, щоб на склі аж утворилися бісеринки вологи. Канадський бекон. Смажену картоплю. Кашу з висівок із вершками та чорницею: чорненькими ягодами, як завжди говорив її батько. Це була ще одна з тих смішних дурниць, що дратували матір Донни понад усяку міру.

У животі голосно забурчало. Тед розсміявся. Звук його сміху здивував її і приємно вразив своєю несподіваністю. Це було ніби знайти троянду на купі сміття, і вона всміхнулась у відповідь. Від усмішки заболіли губи.

— Ну як, почув?