Розділ « Стівен Кінг Куджо»

У Донни вирвався низький, тваринний крик болю, і вона почала з усієї сили відштовхувати його руками. Тепер вона знову сиділа прямо, кров струменіла на гумку її трусиків. Утримуючи Куджо лівою рукою, правою вона намацала ручку. Вхопившись за неї, Донна почала молотити собаку дверима. Двері гатили по ребрах Куджо з могутнім ухкаючим звуком, ніби гігантська вибивачка, що лупцює по підвішеному на білизняних мотузках килиму. За кожним ударом Куджо хрипів, дихаючи їй в обличчя своїм гарячим густим духом.

Він подався трохи назад, готуючись до стрибка. Уловивши момент, Донна з останніх сил рвонула дверцята на себе. Цього разу двері тріснули по шиї та голові. Почувся хрускіт. Куджо завив від болю, і Донна подумала: «Тепер він забереться, він повинен, ПОВИНЕН». Та замість того щоб відступити, собака метнувся вперед, і його зуби зімкнулись у неї на стегні трохи вище від коліна. Одним швидким рухом щелеп він видер із неї кавалок плоті. Донна заверещала.

Вона знову й знову молотила Куджо дверима по голові. Її крики зливалися з криками Теда в сірий всесвіт больового шоку, доки Куджо возився коло її ноги, перетворюючи її на щось інше, червоне, брудне й незрозуміле. Голова його була вкрита густою, липкою кров’ю. У непевному світлі зірок вона була чорною, як кров комахи. Куджо потроху проштовхувався всередину. Донну покидали сили.

Донна сіпнула двері востаннє. Голова відкинулася назад, рот розкрився тремтливим кільцем. У темряві бліде обличчя здавалося невиразною, рухливою плямою. Це був справді останній раз. Уже просто нічого не залишилося.

І тут Куджо не витримав.

Він зі скавчанням подався назад, пошкутильгав геть і раптом упав на гравій, увесь тремтячи й знесилено дряпаючи кігтями порожнечу. Потім правою лапою заходився терти поранену голову.

Донна з грюкотом зачинила дверцята і, слабко схлипуючи, відкинулася на сидінні.

— Мамо, мамо, мамо!

— Теде… все добре…

— Мамо!

— …добре…

Руки: його руки на її тілі, тріпотливі, як пташині крила; її власні торкаються Тедового обличчя, намагаються заспокоїти, тоді падають униз.

— Мамо, додому, будь ласка… До тата… Додому… До тата… Додому…

— Звичайно. Ми поїдемо, Теде… Богом присягаюся… Я тебе відвезу… Ми…

Слова не мали сенсу. Все добре. Донна відчувала, як її засмоктує: засмоктує сірий всесвіт шоку, туман усередині неї, про існування якого вона досі навіть не підозрювала. Слова Теда злилися в один суцільний глибокий звук, ніби в резонаторі. Але все було добре. Все…

Ні, не все було добре.

Тому що собака її вкусив…

…скажений собака.

Голлі наказала сестрі не бути дурепою і просто набрати номер, та Чаріті й слухати не хотіла і зателефонувала на комутатор, попросивши телефоністку записати витрати на її домашній номер. Приймати милостиню, навіть у таких дрібних речах, як міжміський дзвінок за зниженим вечірнім тарифом, було не в її правилах.

Оператор з’єднав її з мейнським комутатором, і Чаріті назвала номер Альви Торнтона в Касл-Року. За кілька секунд у Альви задзвонив телефон.