Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Приймається, — відгукнувся Роджер. — Це — повна дупа.

На екрані Боб Стенлі щосили вкинув м’яч із-за бокової, розпочинаючи гру.

— Непоганий сендвіч, Роджере, — сказав Вік, подарувавши своєму напарникові переможну усмішку.

Роджер підхопив тарілку і притиснув до грудей.

— Подзвони, замов і собі такий, чортів злодюго.

— Який номер?

— Здається, 681. Там написано.

— Не хочеш на додачу трохи пива? — запитав Вік, знову підходячи до телефону.

Роджер похитав головою.

— Я випив забагато за обідом. У мене болить голова і проблеми зі шлунком. Завтра вранці, може, з мене ще й шоколадна поливка потече. Мені все швидше відкривається правда: я вже не дитина, друже мій.

Вік замовив гарячий сендвіч із копченою яловичиною на житньому хлібі і дві пляшки «Туборгу». Коли Вік поклав слухавку й поглянув на Роджера, той сидів, утупившись очима в екран. На солідному животику балансувала тарілка з сендвічем. Спершу Вік думав, що помилився, що це якась оптична ілюзія. Та ні, це таки сльози. Світло, що падало з кольорового екрана, відбивалося в них крихітними призмами.

Якусь мить Вік стояв нерішуче, не знаючи, чи підійти до Роджера, чи сісти в іншому кутку, взяти газету і вдати, що нічого не бачив. Тоді Роджер поглянув на нього. Його обличчя тремтіло і було зовсім голим, вразливим і беззахисним, як личко Теда, коли він зашпортався на тротуарі або впав з гойдалки, побивши коліна.

— Що мені робити, Віку? — хрипко заговорив Роджер.

— Що ти маєш?..

— Ти знаєш, про що я кажу, — відповів Роджер.

Народ на «Фенвеї» зааплодував, коли бостонці відбили забіг на дві бази на завершення першого інінгу.

— Розслабся, Роджере. Тобі…

— Затія провалиться, і ти сам це знаєш, — промовив Роджер. — Усе це смердить, як лоток яєць, який на тиждень залишили на сонці. Наразі в цій маленькій грі ми виграємо. На нашому боці Роб Мартін. І втікач із притулку для літніх акторів теж на нашому боці. Без сумніву, на наш бік стануть і люди з маркетингової компанії «Саммерс», бо ми ж їх і годуємо. Як чудово. На нашому боці всі, крім тих, хто щось вирішує…

— Родже, ще ж нічого не вирішено.

— Алтея навіть не розуміє, що поставлено на карту, — вів далі Роджер. — Що ж, це моя провина. Я боягузлива квочка, ко-ко-ко. Але їй подобається Бриджтон, Віку, справді подобається. І дівчатка… Вони подружилися з дітьми в школі… і мають озеро влітку. Вони й не уявляють, яке лайно на них чекає.