Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Раптом у неї заклякли руки, і вона здригнулася. «Завтра вранці ми дамо цьому раду, — пообіцяла собі Чаріті. — У той чи інший спосіб. Навіть якщо доведеться повернутись і подбати про все самим. Обіцяю, Бретте».

Вік зателефонував додому о десятій. Відповіді не було. Об одинадцятій зателефонував знову, і знову ніхто не взяв слухавки, хоч він чекав десь аж до двадцятого гудка. О десятій Вік почав боятись. Об одинадцятій він був уже добряче наляканий, хоч і не міг точно сказати чому.

Роджер спав. Вік набирав номер у темряві, у темряві слухав довгі гудки й у темряві клав слухавку. Він відчув себе самотньою, розгубленою дитиною, не знаючи, що робити і що думати. У голові знову й знову звучала та сама мантра: з Кемпом, з Кемпом, вона поїхала з Кемпом.

Це суперечило логіці і здоровому глузду. Він прокручував у голові всю свою розмову з Донною, знову й знову відтворюючи в пам’яті слова і відтінки інтонацій. Вони з Кемпом посварилися. Вона сказала йому забиратися на всі чотири сторони. І це спровокувало Кемпа помститися їй своїм маленьким любовним посланням. Це не було схоже на рожеву казочку, де двоє без пам’яті закоханих вирішують утекти разом.

«Розрив — не перешкода для нового зближення», — відрізав розум із фантастичним, безжальним спокоєм.

А Тед? Вона ж не взяла б із собою Теда, правда ж? З її опису Кемп уявлявся Вікові якимось варваром, і, хоч Донна нічого про це не сказала, у Віка склалося враження, що того дня, коли вона наказала йому вимітатись, у них мало не дійшло до насильства.

«Закохані здатні на несподівані вчинки».

Невідома, ревнива часточка його розуму, про яку Вік навіть не підозрював до того вечора в парку Дірінг Оукс, знала відповіді на всі питання, і в темряві здавалося байдуже, що майже всі ці відповіді насправді абсурдні.

Він повільно балансував між двома гострими гранями. На одній з них був Кемп («А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ?»); на другій була намальована уявою картина їхнього порожнього будинку в Касл-Року, у якому безперестанку дзвонить телефон. Вона могла потрапити в аварію. Можливо, вони з Тедом у лікарні. Хтось міг вдертись у будинок. Можливо, вони лежать убиті у своїх кімнатах. Та якби вона потрапила в аварію, з ним би точно вже зв’язались. І сама Донна, і люди з його офісу знають, у якому готелі вони з Роджером зупинилися в Бостоні. Та в темряві цей аргумент, замість того щоб стати заспокоєнням (досі ж ніхто не зателефонував), лише наштовхував на думки про вбивство.

«Їх пограбували і вбили», — шепотів розум, доки Вік лежав без сну в мороці. Тоді він повільно переходив до другої гострої грані, знову повторюючи мантру: з Кемпом, вона з Кемпом.

Поміж цими двома крайнощами розум відшукав і інше логічне пояснення, котре сповнювало Віка безсилою люттю. Можливо, вони з Тедом вирішили поїхати до когось на ніч і просто забули його попередити.

Уже було занадто пізно просто телефонувати й розпитувати: тільки тривожити людей. Можна було б подзвонити у відділок і попросити шерифа послати когось перевірити. А може, це зайва тривога?

«Ні», — відповів розум.

«Так», — рішуче промовив розум.

«Вони з Тедом обоє лежать мертві з застромленими в горло ножами, — підказував розум. — Ти ж постійно читав про таке в газетах. Подібні випадки траплялися навіть у Касл-Року незадовго до того, як ми туди переїхали. Той ненормальний коп. Той Френк Додд».

«Вона з Кемпом», — нашіптував внутрішній голос.

Вік повторив спробу опівночі. Цього разу безперервні дзвінки, на які ніхто не відповідав, вселили в нього крижану, убивчу впевненість: удома щось сталося. Кемп, грабіжники, вбивці, що завгодно. Біда. Вдома трапилася біда.

Вік кинув слухавку на важіль і засвітив лампу над ліжком.

— Роджере, — покликав він, — Роджере, прокинься.

— Га? Що? Хр-р-р-р…