Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Роб глянув на годинник.

— Мені справді треба…

— Давай по останньому колу, — наполягав Роджер. — За старі добрі часи, якщо хочеш.

Роб знизав плечима.

— Гаразд. Але не забувай, у мене є й інші справи. У нас іще буде чимало ділових обідів і без замовлень Шарпа.

Він підняв склянку і махав нею в повітрі, аж доки кельнер не зробив знак, що помітив.

— Скажи, що ти насправді думаєш, — звернувся Вік до Роба. — Тільки без дурниць. Гадаєш, що це — мертвий номер?

Роб глянув на нього, відкрив був рота, але потім похитав головою.

— Ні, викладай усе, — підганяв Роджер. — Ми всі, як ті сова і кіт із віршика[70], виходимо в море в одному зеленому човнику. Або в коробці з «Малиновою енергією». Думаєш, із цього нічого не вийде, хіба ні?

— Думаю, що в пеклі не буває шансів, — відповів Роб. — Ви, як завжди, зробите чудову презентацію і підготуєте надійне підґрунтя в Нью-Йорку. І мені здається, що всі попередні викладки хлопців з маркетингової компанії говоритимуть на вашу користь. А Янсі Гаррінгтон… Думаю, він вкладе в це свою довбану душу. Грандіозна сцена на смертному одрі. На його тлі Бетт Девіс із «Похмурої перемоги» виглядатиме як Елі Мак-Ґроу з «Історії кохання»[71].

— О, але ж це зовсім не те, — почав Роджер.

Роб знизав плечима.

— Гаразд, може, це трохи й несправедливо. Називай це останнім виходом чи як там тобі завгодно. Я достатньо довго пропрацював у цьому бізнесі, щоб повірити, що після трьох- чотирьох тижнів показу ні в кого не залишиться сухих очей. Ця реклама поб’є всіх наповал, але…

Принесли пиво.

— Містере Мартін, містер Джонсон просив переказати, що вже назбиралося чимало компаній, котрі чекають на вільний столик, — звернувся кельнер до Роба.

— Добре. Біжи скажи містерові Джонсону, що хлопці п’ють по останній, і нехай не мочить штани. Домовились, Рокі?

Кельнер усміхнувся і кивнув, витрушуючи попільницю.

Він пішов. Роб обернувся до Віка й Роджера.

— Суть у чому? Ви — тямущі хлопці і не мені, одноногому оператору, під зав’язку залитому пивом, розповідати вам, що чорне, що біле, а що сіро-буро-малинове.

— Шарп не захоче вибачатися, — здогадався Вік. — Ось що ти думаєш насправді?