Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Боже мій! — зітхає Георг. — Де та чудова спокійна пора тисяча дев’ятсот двадцять другого року? Тоді за рік курс долара піднявся тільки з двохсот п’ятдесяти до десяти тисяч марок. А про двадцять перший рік нічого й казати — тоді долар піднявся всього на якихось нещасних триста відсотків.

Я визираю у вікно, що виходить на вулицю. Ліза тепер стоїть у шовковому халаті, розмальованому папугами. Вона повісила дзеркало на дужку вікна й розчісує свою гриву.

— Глянь-но сюди, — гірко кажу я. — Вона не сіє, не жне, а проте отець небесний годує її. Цього халата вчора ще не було. Шовк цілими метрами! А я не можу нашкрябати грошей навіть на краватку.

Георг усміхається.

— Ти — скромна жертва доби, а Ліза, навпаки, пливе під усіма вітрилами по хвилях інфляції. Вона — Єлена Прекрасна спекулянтів. На надгробках тепер не розбагатієш, сину мій. Чому б тобі не перейти на торгівлю оселедцями чи акціями, як твій приятель Віллі?

— Тому, що я сентиментальний філософ і залишусь вірний надгробкам. То як же з підвищенням платні? Філософам також доводиться робити деякі витрати на гардероб.

— Ти не можеш купити краватку завтра?

— Завтра неділя, і вона мені буде потрібна.

Георг приносить із передпокою валізку з грошима, дістає дві пачки банкнот і кидає мені.

— Вистачить?

Я бачу, що в пачках здебільшого сотні.

— Дай ще з півкіло цих шпалер, — кажу я. — Тут щонайбільше п'ять тисяч. Спекулянти-католики в неділю під час служби божої кладуть стільки на тацю, та ще й соромляться, що вони такі скупі.

Георг шкрябає свій лисий череп — атавістичний рух, що не має ніякого глузду. Потім простягає мені третю пачку.

— Слава богу, що завтра неділя, — каже він. — Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевне, богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю.

— А в якому, власне, ми становищі? — питаю я. — Чи ми збанкрутували, чи справи наші йдуть блискуче?

Георг глибоко затягується сигарою.

— Я гадаю, що сьогодні в Німеччині ніхто не знає, в якому він становищі. Навіть всемогутній Стіннес не знає. Ті, хто збирав гроші, звичайно, збанкрутували. Робітники й службовці теж. І більшість дрібних торговців, хоч вони про це ще самі не знають. Блискуче справи йдуть лише в тих, хто має валюту, акції та великі реальні цінності. Отже, не в нас. Ну як, просвітив я тебе?

— Реальні цінності? — Я виглядаю в садок, де стоїть наша продукція. — У нас їх справді небагато. Переважно надгробки з пісковику й чавуну, а мармуру й граніту зовсім мало. Та й те, що є, твій брат продає із збитком. Може, найкраще було б зовсім нічого не продавати, га?

Георгові немає потреби відповідати. Знадвору долинає дзвінок велосипеда, і за мить хтось уже підіймається старими сходами. Чути владне покашлювання. Це Генріх Кроль молодший, другий власник фірми, з яким ми вічно маємо клопіт.

Генріх Кроль — низенький, огрядний, з жовтими, як солома, вусами, в запорошених смугастих штанах. Холоші в нього защеплені, щоб зручно було їздити на велосипеді. Він з осудом міряє поглядом Георга й мене. Для нього ми — канцелярські щури, що цілими днями б’ють байдики, тим-часом як він, людина діла, влаштовує всі справи за межами міста. Його ніщо не бере. Щодня на світанку він поспішає на станцію, їде поїздом, а потім на велосипеді добирається у найвіддаленіші села, звідки наші агенти — грабарі або вчителі — повідомили про чиюсь смерть.