Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, — пояснює Георг.

— Цебто як? Що все це має означати? Хай вам чорт! Бігаєш з ранку до вечора, продаєш якнайвигідніше, а тут тобі ще й дорікають! Попоїздьте самі по селах і спробуйте…

— Генріху, — лагідно перебиває його Георг, — ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генріху. Цього року інфляція набрала темпу скоротечних сухот. Ось чому цифри тепер нічого не означають.

— Я й сам це знаю. Я не ідіот.

Нам нічого відповісти на це. Тільки ідіоти завжди кажуть, що вони не ідіоти. А їм заперечувати безглуздо. Я знаю це зі своїх недільних відвідин будинку для божевільних.

Генріх витягає нотатника.

— Цей надгробок коштував нам п’ятдесят тисяч. По-моєму, три чверті мільйона — непоганий зиск.

Генріх знов купається у хвилях сарказму. Він гадає, що повинєн при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев’ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п’яти.

— Був би ще більший зиск, коли б ви замість чудового хреста продали отой проклятий обеліск, що стримить перед вікном, — не витримую я. — Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли заснував фірму, купив його ще дешевше — за якихось там п’ятдесят марок.

— Обеліск? До чого тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.

— Саме тому його й не шкода було б, — пояснюю я. — А хреста шкода. Доведеться викупляти його за великі гроші.

Генріх тільки сопе. В нього в носі поліпи, і йому завжди важко дихати.

— Ви, може, хочете сказати, що такий хрест тепер нам коштував би три чверті мільйона?

— Про це ми скоро дізнаємося, — каже Георг Кроль. — Завтра приїздить Різенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.

— У нас є ще обеліск, — лукаво зауважую я.

— Чому ви не продасте його самі? — спалахує Генріх. — Отже, завтра приїздить сюди Різенфельд? Ну, то я залишусь дома і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!

Ми з Георгом перезираємося. Ми знаємо, що Генріха треба тримати від Різенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом рицинової олії. Цей чесний старомодний комерсант нагнав би на Різенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі давні часи, коли ще гроші були грошима, а вірність — душею честі, як влучно сказав наш любий фельдмаршал. Генріх дуже високої думки про такі банальності. А Різенфельд — ні. Для нього вірність — це те, чого повинні дотримуватись інші, коли їм це невигідно, і ти сам, коли тобі з цього є якийсь зиск.

— Ціни міняються щодня, — каже Георг. — Про це нічого й говорити.

— Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?

— Побачимо. Ти привіз гроші?