Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце ніби виливає на нас гігантську золоту чашу світла й вітру. Ми зупиняємося. Сад палахкотить зеленим полум'ям, весна бринить у молодому листі тополь, як арфа, на кущах бузку розцвітають перші китиці.

— Інфляція! — кажу я. — Ось вона й тут — і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують тільки десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, що роблять тюльпани. А он там який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!

Георг киває головою, нюхає повітря й затягується бразільською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли вій милується нею з сигарою в зубах.

Ми дивимось на цю пишноту й відчуваємо на обличчях тепле сонце.

Сад за домом править нам одночасно й за виставку надгробків. Вони вишикувались там, ніби рота бійців на чолі зі струнким лейтенантом — чорним обеліском Отто, пост якого біля самих дверей. Це його я радив Генріхові продати — найдавніший пам’ятник фірми, її прикмету і взірець несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковику й цементу — пам’ятники для злидарів, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, лишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, вже на цоколях, але все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай після смерті, коли не зміг за життя. Такі пам’ятники ми продаємо частіше, ніж зовсім прості, і важко сказати, чого в цьому запізнілому шанолюбстві родичів померлого більше: зворушливої уваги чи просто дурощів. Потім стоять надгробки з пісковику, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Вони вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, що мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи — дрібні чиновники, яким завжди доводиться вдавати з себе щось більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат із стоячими комірцями, що невідомо як примудряється ще існувати в наші часи, коли підвищення його платні кожного разу відбувається надто пізно.

Але всі ці пам’ятники — ще дрібнота. Аж за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані з одного боку — спереду гладенькі, з боків і ззаду грубо обтесані, цоколь теж з усіх боків необроблений. Це товар для заможних людей із середнього стану — роботодавців, комерсантів, власників більших крамниць і, звичайно, для мужніх невдах — вищих чиновників, яким так само, як і дрібним, щоб не принизити своєї гідності, доводиться витрачати на смерть більше, ніж вони заробляли за життя.

Проте справжні аристократи надгробків — поліровані з усіх боків велетні з мармуру та чорного шведського граніту. В них кожен бік, незалежно від того, видно його чи ні, відполірований до блиску, навіть цоколі гладенькі, до того ж їх буває не один чи два, а часто ще й третій, скошений, а найкращі з них увінчані ще й масивним хрестом із такого самого матеріалу. Сьогодні такі пам’ятники можуть купити тільки багаті селяни, власники великих реальних цінностей, спекулянти та спритні ділки, що орудують довготерміновими векселями і таким чином живуть за рахунок державного банку, який усе оплачує дедалі новими, незабезпеченими золотом банкнотами.

Ми разом поглядаємо на той єдиний розкішний надгробок, який ще чверть години тому належав фірмі. Ось він стоїть, чорний, блискучий, ніби щойно полакований автомобіль, весна огортає його своїми пахощами, до нього схиляються китиці бузку, він схожий на величну даму, холодну, незворушну, ще на якусь годину незайману, — потім на його вузькому животі позолоченими латинськими літерами по вісімсот марок за кожну буде написане прізвище Генріха Фледерсена, господаря великого хутора.

— Щасливої дороги, чорна Діано! — кажу я і скидаю капелюха. — Прощай! Поети ніколи не могли змиритися з тим, що навіть довершена краса підлягає законам долі й приречена на жалюгідну смерть. Щасливої дороги! Ти станеш тепер безсоромною рекламою для душі шахрая Фледерсена, що здирав з бідних удів нашого міста останні банкноти по десять тисяч марок за надто дороге масло, в яке він домішував маргарин, не кажучи вже про грабіжницькі ціни на шніцелі з телятини, котлети зі свинини і печеню з яловичини. Щасливої дороги!

— Від твоїх слів мені захотілося їсти, — каже Георг. — Ходімо у «Валгаллу». Чи тобі треба спершу купити краватку?

— Ні, ще встигну, поки зачиняться крамниці. В суботу після обіду курс долара більше не підіймається. Від дванадцятої години сьогодні аж до ранку в понеділок наша валюта стоїть на місці. А, власне, чому? Хтось тут, мабуть, діє

дуже ледачий. Чому вартість марки не падає в кінці тижня? Бог її притримує, чи що?

— Тому, що біржа в цей час уже не працює. Є ще запитання?

— Є. Людина живе, керуючись насамперед своїми внутрішніми нахилами, а потім уже зовнішніми умовами чи навпаки?

— Людина живе, та й годі. У «Валгаллі» сьогодні гуляш із картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.

— Гуляш! — Я зриваю примулу і встромлюю її собі в петельку. — Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходімо, подражним Едуарда Кноблоха.

Ми входимо в просторий ресторан готелю «Валгалла». Господар готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у каштанового кольору перуці й розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з оленячою полядвицею на зуби попала шротина.

— Добрий день, пане Кноблоху, — каже Георг. — Гарна сьогодні година! В таку погоду в людини прокидається вовчий апетит.

Едуард нервово здвигає плечима.

— Багато їсти шкідливо. На печінку, на жовч і на все.