Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Тільки не у вас, пане Кноблоху, — ласкаво заперечує Георг. — У вас обіди корисні для здоров'я.

— Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м'яса…

Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м'якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.

— Заспокойся і скорися долі,— кажу я. — Ми не об’їмо тебе. Що поробляє поезія?

— Пішла жебрати. Ніколи! В такі часи!

Мене не смішать його безглузді фрази. Едуард не тільки господар, але й поет; але так легко спекатись мене йому не пощастить.

— Де сісти? — питаю я.

Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.

— Дуже шкода, панове, проте немає жодного вільного столика.

— Нічого, ми почекаємо.

Едуард озирається ще раз.

— Скидається на те, що жоден швидко не звільниться, — сяючи каже він. — Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в «Альтштедтергоф» або в ресторан на вокзалі? Там також можна сяк-так попоїсти.

Сяк-так! Здається, сьогодні все аж бризкає сарказмом. Спершу Генріх, тепер Едуард. Але ми боротимемось за гуляш, коли б навіть довелося чекати цілу годину. Гуляш — це найкраще, що готують у ресторані «Валгалла».

Та Едуард не тільки поет, він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.

— Даремно чекаєте, — каже він. — У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, візьмете німецький біфштекс? Його можна з’їсти тут, коло ляди.

— Краще вмерти, — кажу я. — Ми матимемо гуляш, навіть коли б довелося порубати тебе самого.

— Та невже? — мовить Едуард. На його гладкому обличчі проступає тріумф.

— Авжеж, — відповідаю я і знов плескаю його по животі.— Ходімо, Георгу, для нас є столик.

— Де? — швидко питає Едуард.

— Он там, де сидить той пан, схожий на шафу. Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й махає нам. Мій приятель Віллі, Едуарде. Пришли офіціанта, ми зробимо замовлення!