Розділ «9. Локкі та Демосфен»

— Сер, минуло лише півтора року. Хіба хлопець міг так змінитися?

— Тепер у нього зовсім інша зачіска. Над зубами теж попрацювали. Я отримав недавню фотографію з берега й порівняв. Дістати фото комп’ютер у Бійцівській школі може, виключно вилучивши його з наземного комп’ютера. І не з такого, який працює на Міжнародний флот. Для цього потрібні певні повноваження, просто так залізти у шкільні файли округу Гілфорд у Північній Кароліні неможливо. Комусь давали подібний дозвіл?

— Сер, ви не розумієте. Комп’ютер Бійцівської школи — лише частина мережі Міжнародного флоту. Коли потрібна фотографія, ми мусимо виконати вилучення, але якщо гра розуму визначить, що фотографія необхідна…

— …може просто її забрати.

— Не конче. Хіба лише задля добра дитини.

— Гаразд, це задля його добра. Запитується: чому? Брат його небезпечний. У програму його не взяли, адже той — один із найгірших людей, до яких у нас доходили руки. Чому він такий важливий для Ендера? Стільки часу минуло…

— Щиро кажучи, не знаю. Програма Гри Уяви створена так, що вона не дасть відповіді. По суті, вона й сама може не знати. Це — незрозуміла територія.

— Хочеш сказати, що комп’ютер створює все це в процесі роботи?

— Можна і так сказати.

— Мені полегшало на душі. Гадав, я один такий.

Восьмий Ендерів день народження Валентина святкувала сама на задньому дворі їхнього нового дому у Грінсборо. Вона почистила клаптик землі від соснових голок і листя та вишкребла палицею на вогкому чорноземі братове ім’я. Потім склала з голочок і листя багаття й запалила вогник. Пішов дим, що переплітався із сосновими гілками, проходив між голочками, що височіли над головою. «Лети у височінь, — тихо промовила Валентина. — Просто до Бійцівської школи».

За весь цей час вона не отримала жодного листа. Наскільки було відомо, їхні листи до брата теж не доходили. Коли Ендера тільки забрали, мати й батько кожні декілька днів набирали йому довгі листи. Згодом, щоправда, писали раз на тиждень, потім — раз на місяць. З часу, як він пішов, минуло вже два роки, а листів уже не писали взагалі, навіть згадки про його день народження не було. «Він помер, — подумала вона сумно, — бо ми його забули».

Проте Валентина не забула. Вона не зізнавалася своїм батькам, а тим більше ніколи не виказувала у присутності Пітера, як часто думає про Ендера, як часто пише йому листи, на котрі ніколи не отримує відповіді. А коли батьки сповістили про рішення переїхати до Північної Кароліни, вона зрозуміла, що вони більше не сподівалися зустрітися з Ендером. Вони покидали єдине місце, в якому Ендер міг їх відшукати. Як зможе Ендер знайти їх тут, посеред цих дерев, під цим мінливим і важким небом? Усе своє життя Ендер прожив у коридорах, і якщо й досі перебував у Бійцівській школі, природи там було катма. Як він зможе їх знайти?

Валентина знала, чому вони переїхали саме сюди. Пітер був тому причиною. Життя серед дерев і дрібних звірів, на лоні матінки природи, як батьки собі це уявляли, мало б добре впливати на їхнього дивакуватого сина, який лякав їх. Частково так і було. Пітер одразу скористався своїм шансом. Він подовгу гуляв на свіжому повітрі, продираючись на відкриту місцину крізь хащі. Часом він ішов на весь день, прихопивши у наплічник пару бутербродів і ноутбук, а ще — невеличкого кишенькового ножика.

Та Валентина знала все. У грязюці вона надибувала мертву білку з обдертою шкуркою й проштрикнутими лапками. Вона уявила, як Пітер ловить тваринку, насаджує на палицю, а потім обережно розчленовує й освіжує, не пошкоджуючи живіт, а тоді спостерігає, як рвуться та перекручуються м’язи. Чи довго помирала бідолашна? У цей час Пітер стояв і просто дивився, як з її тіла витікає життя, спокійнісінько схилившись на дерево, що на ньому тваринка, певно, й жила.

Першого разу Валентині стало лячно, і вона ледь не випустила з рук їжу, тоді як Пітер жваво їв і весело торохкотів. Однак потім вона замислилася над цим і зрозуміла, що для Пітера це було, можливо, магічним дійством, на кшталт її маленьких багать. Щось на зразок жертви, що відводила темних богів, котрі полювали на його душу. Краще вже катувати білок, ніж інших дітей. Пітер завше був женцем болю, він ростив його, доглядав і плекав, а потім жадібно їв стиглим. Краще хай він отримуватиме цю насолоду постійно у малих дозах, аніж із тупою жорстокістю відриватиметься на дітях у школі.

— Ідеальний учень, — казав його учитель, — він постійно в роботі. Шкода, що сотні інших дітей у школі зовсім не такі. Він дуже любить учитися.

Валентина знала, що Пітер хвацько маскувався. Він справді любив учитись, але жоден учитель нічому його не навчив. Він навчався вдома через комп’ютер, нишпорив по бібліотеках і базах даних, вивчав і думав, а найбільше розпитував Валентину. Зате у школі він удавав здивоване захоплення. «Нічого собі, — казав він у школі, — я й не знав, що зсередини жаба виглядає отак». Хоча насправді вдома вивчав, як філотичні з’єднання ДНК сполучають організм у одне ціле. Пітер був майстром лестощів, і вчителі на це купувалися.

Поки що все йшло добре. Пітер більше не сварився, не задирався й з усіма ладнав. То був новий Пітер.

У це повірили всі. Батько й мати так часто це повторювали, що Валентина ледь стримувалася, щоби не закричати: «Це не новий Пітер! Це той самий, просто хитріший!».