Розділ «15. Голос тих, кого немає»

— Ендере, ти не був би щасливим провести залишок свого життя в якості пішака Пітера.

— Чому ні? Я завжди був чиїмось пішаком.

— Я теж. Я показала Пітеру всі зібрані мною докази, достатні, щоби перед суспільною думкою він виглядав психопатом і вбивцею. Кольорові фотографії замучених ним білок і деякі записи монітора — як він ставився до тебе. Знадобилося багато часу й праці, щоб усе це зібрати, але коли він побачив це, то був готовий виконати все, що я захочу. А я хотіла свободи для себе й для тебе.

— У моє розуміння свободи не входить життя у домівці вбитих мною.

— Ендере, що зроблено, те зроблено. Їхні світи тепер порожні, а наш перенаселений. І ми можемо взяти з собою те, чого їхній світ ніколи не знав. У містах буде повно людей, які житимуть по-своєму, любитимуть і ненавидітимуть один одного, як уміють. На всіх планетах жучар відбувалося одне й те ж саме — один простий сюжет. А коли ми прибудемо туди, світ наповниться новими історіями, і ми імпровізуватимемо, з дня на день придумуючи їхні закінчення. Ендере, Земля належить Пітеру. І якщо ти не підеш зі мною, він затягне тебе туди й використовуватиме, поки ти не пошкодуєш, що народився. Зараз це твій єдиний шанс утекти.

Ендер мовчав.

— Я знаю, про що ти думаєш, Ендере. Тобі здається, що я намагаюся управляти тобою так само, як Пітер, як Графф чи будь-хто ще.

— Була така думка.

— Ласкаво просимо до людської раси. Ніхто не контролює твоє життя, Ендере. Найкраще, що ти можеш зробити, — це довіритися добрим людям, які люблять тебе. Я прилетіла сюди не тому, що мрію стати колоністкою. Я тут тому, що провела все своє життя з братом, якого ненавиділа. А тепер хочу пізнати брата, якого люблю, поки не стало надто пізно, поки ми ще діти.

— Надто пізно. Ми вже не діти.

— Ти помиляєшся, Ендере. Думаєш, що виріс, утомився й змучений усім, але у своєму серці ти так само ще дитина, як і я. Ми триматимемо це в секреті від усіх інших. Поки ти керуватимеш колоніями, а я писатиму книжки з політичної філософії, ніхто не здогадається, що, прикриваючись темрявою ночі, ми потайки прокрадаємося в кімнату один до одного, щоб грати в шашки й кидатися подушками.

Ендер розсміявся, та все ж устиг уловити фразу, кинуту занадто недбало, щоби бути випадковою.

— Керувати колоніями?

— Я ж Демосфен, Ендере. Я пішла, грюкнувши дверима, й кинула публічну заяву, що віра в необхідність колонізації змушує мене відлетіти першим-ліпшим зорельотом. До того ж міністр у справах колоній, колишній полковник по імені Графф, оголосив, що пілотом першого зорельоту буде великий Мазер Ракхем, а губернатором колонії стане Ендер Віггін.

— Вони могли б хоч запитати мене.

— Ось я тебе і питаю.

— Але ж це вже оголосили.

— Ще ні. Оголошення зроблять завтра. Якщо ти приймеш пропозицію. Мазер уже погодився. Кілька годин тому, на Еросі.

— Розкажеш усім, що ти і є Демосфен? Чотирнадцятирічна дівчинка?

— Стане відомо лише, що Демосфен відлетів першим зорельотом. І нехай, хто хоче, п’ятдесят років риються в списку пасажирів, намагаючись з’ясувати, хто з них був великим демагогом епохи Локкі.