Розділ «15. Голос тих, кого немає»

Ніхто не знав, та й не хотів знати, хто був справжнім першим Голосом. І сам Ендер не збирався цього оприлюднювати.

Коли Валентині виповнилося двадцять п’ять років, вона закінчила останній том своєї історії нашесть жучар. Вона додала при кінці повний текст маленької книжки Ендера, але не зазначила, хто її написав.

Ансібль передав відповідь старого Гегемона: Пітеру Віггіну виповнилося сімдесят сім років, і в нього серцева недостатність.

— Я знаю, хто написав це, — сказав Пітер. — Якщо він зміг говорити за жучар, зможе говорити й за мене.

З тих пір Ендер і Пітер почали спілкуватися по ансіблю. Пітер виливав душу, розповідаючи про своє життя — про дні й роки, жорстокі вчинки й добрі. І коли він помер, Ендер написав ще одну книжку — «Гегемон», підписану тим самим псевдонімом. Зміст «Королеви вулика» й «Гегемона» був на кшталт Святого Письма.

— Давай полетимо кудись, — запропонував він якось Валентині. — Давай полетимо й житимемо вічно.

— Ми не можемо, — сказала вона. — Є чудеса, які не під силу навіть Теорії Відносності.

— Нам треба летіти. Я майже щасливий тут.

— Ну то залишайся тоді.

— Я занадто довго жив зі своїм болем. І не знаю, чи зможу без нього.

Вони сіли в зореліт і почали облітати світи один за одним. Скрізь, де вони зупинялися, він завжди був Ендрю Віггіном, мандруючим Голосом Тих, Кого Немає, а вона — Валентиною, літописцем живих. Ендер постійно возив із собою сухий білий кокон, шукаючи планету, де королева змогла б прокинутися, мирно жити й процвітати. Шукав довго…