Розділ «13. Валентина»

— Ми навчаємо наших командирів саме так, а не інакше, тому що маємо на те причини. Нам потрібно, щоб їхній розум був гострий, щоби вони не відволікалися на інші, хай і цікаві для них, речі. Тому ізолюємо їх. І тебе. Тримаємо окремо від усього світу. І це спрацьовує. Але коли майже не зустрічаєшся з людьми, коли зовсім не знаєш Землі, коли живеш серед металу, а за стінами — холодний космос, тоді так легко забути, навіщо взагалі варто захищати Землю. Чому світ людей вартий тієї ціни, яку вам доводиться платити.

«Так ось чому ви привезли мене сюди, — подумав Ендер. — Після скажених темпів дали мені аж три місяці, щоби змусити полюбити Землю. Ну що ж, це спрацювало. Усі ваші трюки спрацьовують. І Валентина була ще одним із ваших трюків, аби нагадати мені, що я мушу тренуватися — заради її життя. Добре, я запам’ятаю це».

— Ясна річ, я використав Валентину, — як завжди, прочитав його думки Графф, — і ти можеш ненавидіти мене за це, Ендере, але май на увазі: так вийшло лише тому, що між вами є дещо справжнє. Мільярди зв’язків між людськими істотами — ось що ти мусиш зберегти, врятувати.

Ендер повернувся обличчям до вікна і дивився, як злітають і сідають гвинтокрили й дирижаблі.

Їх підібрала вертушка й понесла до космопорту Міжнародного флоту в Стампі-Пойнт, який був офіційно названий на честь якогось покійного Гегемона. Але всі називали його Стампі-Пойнт, — за назвою жалюгідного маленького містечка, яке знесли, коли будували дороги зі сталі й бетону до величезних островів, що виросли по обидва боки затоки Пемліко. Баклани й чайки все ще поважно крокували в солоній воді, а вкриті мохом дерева нахилялися низько до води, ніби хотіли напитися. Накрапав дощик, бетон став чорним і слизьким, і неможливо було розібрати, де закінчується дорога, а де починається затока.

Графф провів його через лабіринт численних перевірок. Єдиним документом була маленька пластикова кулька, яку Графф кожного разу діставав із кишені. Він кидав її до жолоба, і двері відчинялися, а люди вставали й віддавали честь; потім жолоб випльовував кульку, і Графф крокував далі. Ендер помітив, що спочатку всі дивилися на Граффа, але, тільки-но вони проникли в глиб космопорту, люди почали звертати увагу на нього, Ендера. Клерків цікавив високий чин Граффа, але люди більш серйозного становища намагалися оцінити вантаж. І зробити висновки.

І лише тоді, коли Графф застібнув ремені безпеки у трансфері, Ендер зрозумів, що полковник летить разом із ним.

— Як далеко? — запитав він Граффа. — Як далеко ви збираєтеся зі мною летіти?

— Усю дорогу, Ендере, — тонко всміхнувся Графф.

— Вас що, призначили адміністратором Командної школи?

— Ні.

Значить, зрозумів Ендер, Граффа відізвали з посту завідувача Бійцівської школи лише для того, щоби полковник супроводив його до місця наступного призначення. «Невже я й справді настільки важлива персона?» — здивувався Ендер. А у свідомості майнуло запитання, яке прозвучало тихим голосом Пітера: «Як я можу використати це?».

Він здригнувся і спробував думати про щось інше. Хай Пітер прагне правити світом, але в Ендера інші мрії. Проте, згадуючи своє життя у Бійцівській школі, він дійшов висновку, що завжди мав владу, хоча й ніколи не шукав її. Однак, вирішив він, суттю цієї влади була досконалість, а не маніпуляції. Тож у нього не було жодних причин соромитися цього. І він ніколи, хіба що, можливо, з Бобиком, не використовував свою владу, щоби заподіяти комусь біль. Та й із Бобиком вийшло — краще не придумаєш: він став другом, замінивши собою Алая, який колись зайняв місце Валентини. Сестри, яка тепер подружилася з Пітером, допомагаючи йому в його змові. Валентини, яка все ще, не зважаючи ні на що, любила Ендера. І ця низка думок в переплетінні зі спогадами повернула його на Землю, назад — у тихі години, проведені в центрі маленького, як таця, чистого озера, оточеного лісовими пагорбами. «Ось це і є Земля», — подумав він. Не куля у космосі, а ліс і озеро, яке виблискує на сонці, будинок, що ледь проглядає крізь дерева на вершині пагорба, трав’янистий схил аж до води, плескіт хвилі, сріблясті риби й птахи, що стрімка злітають із неба до води, хапаючи якогось жука чи муху. Земля — це постійні звуки: дзенькіт цвіркунів, свист вітру, щебетання птахів. І голос дівчинки, яка говорила з ним із такого далекого їхнього дитинства. Той самий голос, який колись захищав його від терору й був єдиним його спасінням. І щоби зберегти цей голос, щоби дівчинка залишилася жити, він зробить усе, навіть повернеться до школи, навіть залишить Землю ще на чотири або сорок, хай і на чотири тисячі років. Навіть якщо вона більше любить Пітера.

Його очі були закриті, жодного звуку — лише рівне дихання. Раптом Графф простягнув руку через прохід і торкнувся його плеча. Ендер застиг у здивуванні, і той швидко прийняв руку. Ендера вразила думка, що, можливо, Графф відчував якусь прихильність до нього. Але ні! Це був просто точно розрахований жест. Графф робить із маленького хлопчика командира. Без сумніву, якийсь пункт навчального плану рекомендує батьківські жести з боку вчителя.

Човник причалив до супутника Міжпланетного Запуску (МПЗ) всього за кілька годин. На супутнику МПЗ було три тисячі жителів. Повітря і їжу їм давали рослини. Люди пили воду після обробки, вона до того тисячі разів омивала їхні тіла, а жили лише для обслуговування буксирів, що перевозили вантажі через усю Сонячну систему, і трансферів із пасажирами на Землю або Місяць. Це був світ, в якому Ендер на короткий час відчув себе, як удома: підлога загиналася догори, точно так само, як і в Бійцівській школі.

Їхній буксир був досить новим; Міжнародний флот постійно оновлював свій парк, списуючи старі моделі й купуючи найновітніші. Буксир щойно притяг на супутник величезний вантаж металу, виплавленого на кораблі-заводі, який добував і переробляв руду з малих планет у Поясі Астероїдів. Тепер метал потрібно було переправити на Місяць, а до буксиру вже під’єднували новий вантаж — чотирнадцять барж. Варто було Граффу опустити кульку у зчитувальний пристрій супутникового комп’ютера, як умить баржі від’єдналися від буксира. І на великій швидкості буксир полетить цього разу до пункту призначення за вказівкою Граффа, щойно вони покинуть супутник МПЗ.

— Теж мені секрет! — хмикнув капітан буксира. — Кожного разу, коли пункт призначення невідомий, ми летимо на станцію МЗЗ.

За аналогією з МПЗ Ендер вирішив, що абревіатура означала станцію Міжзоряного Запуску.

— Але не цього разу, — відмовив Графф.

— Куди ж тоді ми летимо? — поцікавився капітан.