Розділ «13. Валентина»

— До штабу Міжнародного флоту.

— У мене немає туди допуску.

— Не біда, — заспокоїв Графф. — Лишень покажіть бортовому комп’ютеру ось це й тримайте курс, куди він спрямує. — І вручив капітану пластикову кульку.

— І я маю сидіти із заплющеними очима протягом усього рейсу, щоби не знати, де ми знаходимося?

— О ні, звичайно, ні. Штаб Міжнародного флоту розташований на малій планеті Ерос, близько трьох місяців льоту звідси на максимально можливій швидкості, з якою ми, звичайно, і летітимемо.

— Ерос? А я думав, що жучари перетворили цю планету на радіоактивні… ага! І коли це я встиг отримати допуск?

— А ви не отримали. Тому, коли ми прибудемо на Ерос, вас, безсумнівно, призначать на постійні чергування.

Капітан відразу все зрозумів, і це йому дуже не сподобалося:

— Я пілот! А в тебе, недоумку, немає ніякого права замикати мене на цій скелі!

— Звітуючи керівництву, я не стану повторювати ваші міцні вирази. Прошу вибачення, але мені наказано скористатися будь-яким першим-ліпшим найшвидшим військовим буксиром. У момент мого прибуття саме ви підійшли до станції. Ніхто не збирався спеціально ускладнювати вам життя. Не переймайтеся! Війна, скоріш за все, закінчиться у найближчі п’ятнадцять років, і тоді розташування нашого штабу перестане бути таємницею. До речі, попереджаю, якщо ви один із тих, хто звик причалювати на око, то з Еросом так не вийде. Його альбедо лише трохи яскравіше, ніж чорна діра. Ви його не побачите.

— Дякую, — буркнув капітан.

І лише через місяць спільного польоту він знайшов у собі сили ввічливо звернутися до полковника Граффа.

Бібліотека корабельного комп’ютера була невеликою й призначалася радше для розваг, аніж освіти. Тому під час рейсу, після сніданку й ранкової гімнастики, Ендер зазвичай розмовляв із Граффом про Командну школу, Землю, астрономію й фізику — про все, що хотів знати.

І перш за все його цікавили жучари.

— Ми знаємо про них зовсім мало, — зізнався Графф. — Нам ніколи не вдалося взяти у полон живим жодного з них. Навіть коли ми ловили одного живого й беззбройного, той помирав, щойно усвідомлював, що потрапив у полон. Для нас це залишається загадкою: чому? Та навіть поняття «він» не підходить для жучар. Найбільш вірогідно, що солдати-жучари — самки, але з рудиментарними або атрофованими статевими органами. Ми не можемо нічого сказати напевне. Тебе, мабуть, насамперед цікавить їхня психологія, а ми не мали шансу взяти у них інтерв’ю.

— Розкажіть мені все, що ви знаєте, і, може, я знайду щось корисне для себе.

І Графф почав розповідати. Організми, подібні жучарам, досить імовірно, могли виникнути й на Землі, якби все пішло по-іншому мільярди років тому. На молекулярному рівні не було ніяких несподіванок. Навіть генетичний матеріал був той самий. Не випадково, що жучари нагадували людям комахоподібних. Хоча їхні внутрішні органи у процесі еволюції стали набагато спеціалізованішими й складнішими, ніж у будь-яких наших комах: замість зовнішнього в них розвинувся внутрішній скелет, а їхня фізична структура все ще нагадувала далеких предків, які, скоріше за все, були схожими на земних мурах.

— Та не надавай цьому великого значення, — говорив Графф. — Так само можна стверджувати, що наші предки були дуже схожими на білок.

— А це вже щось: якщо це точка відліку, то ми маємо йти далі, — зауважив Ендер.

— Білки ніколи не будували космічних кораблів, — заперечив Графф. — І, як правило, відбувається багато змін на шляху від збору горіхів і насіння до рудників на астероїдах, а також встановлення науково-дослідних станцій на супутниках Сатурна.