Розділ «Сто днів»

Безпорадний і неспокійний походжав імператор по кімнаті, постояв мить коло відчиненого вікна, розвернувся, сів за стіл, висунув таємну шухляду, спробував упорядкувати свої папери, розклавши їх на три купки. Одні папери були байдужі, їх можна було лишити, інші — небезпечні, їх годилося знищити, ще інші він хотів зберегти, забрати з собою. Коло золотого полум’я воскових свічок імператор потримав і кілька листів. Попіл недбало розвіяв по столу й по килиму. Та нараз зупинився, обережно поклав приречені папери і знову став походжати по кімнаті. Подумав, що, мабуть, зарано знищувати листи, і його опанував страх, давній забобонний страх, що він отак легковажно дав долі вказівку, підказав напрям. Від цієї думки відчув утому і спробував лягти на дивані. Та тільки-но ліг, йому здалося, ніби тепер він іще безпорадніший, і чорний клопіт обсів його душу, мов темні ворони — труп. Мусив підвестися. Знову глянув на небо, потім на годинник: ця ніч не мала кінця. Плутані картини пробігали перед очима, поставали сцени без часового і логічного зв’язку, водночас із різних, раптом висунутих шухляд пам’яті. Імператор безсило віддався їм, підпер голову руками і заснув сидячи.

Його розбудив перший несміливий поклик пробудженого птаства. Засірів день, теплий вітер лагідно ворушив крони дерев і стулки високого вікна. Вони трохи рипіли на завісах і налякали імператора. Він вийшов із кімнати. Слуга, що сидів за дверима на стільці, підскочив, готуючись іти за ним. Натомість вартовий, що стояв під дверима, заснув стоячи й заціпенів із рушницею на плечі. То був молодесенький хлопець, над його вустами, що розтулялись і затулялись при кожному подиху, пробивався ніжний чорний пушок, а округлі селянські щоки червоніли так, наче він заснув не стоячи з рушницею в руці, а вдома в ліжку коло дівчини. Колись, можливо, і мій син буде отаким, подумав імператор. А я не побачу його. Такі самі вусики проб’ються в нього під носом, він теж засинатиме стоячи, а я цього не побачу. Імператор простер руку і схопив хлопця за мочку вуха. Солдат прокинувся й перелякався, широко розплющив золотаво-карі очі і скидався на перелякану козулю в мундирі. Лише за кілька секунд він упізнав імператора і, ще сонний, але вже повнячись страху й непевності, машинально взяв рушницю на караул. Імператор тільки глянув на нього й пішов далі.

Усе птаство раділо переможному ранкові. Вітер ущух, дерева непорушно, немов націлившись на вічність, стояли в тихому блакитному сяєві. Це останній день, коли я ще імператор Франції, подумав імператор. Так, уже немає сумнівів. Здається, сам ранок сповіщав йому про це, пташки сьогодні раділи надто вже злобно і пронизливо, навіть сонце, вже сходячи за густою, буйною зеленю, мало лиховісний жовто-червоний лик. Імператор не відчував літнього спокою цього ранку, не хотів відчувати його. Проте відчув на секунду, коли йшов і заплющив очі, що Господь і його світ хочуть бути прихильними до нього і що інші люди на його місці, в цьому саду, цієї години, в зелено-блакитно-золотому сяєві народжуваного дня були б удячні, смиренні і щасливі. А з нього ранок просто глузував. Так, правічний бог сонця сходив, сходив, як і за давніх-давен, немов нічого не сталося, немов його, імператора, сонце не заходило саме цієї миті. Ніч, ніч мала б бути сьогодні! Щоб не бачити, як міцніє день, імператор раптом розвернувся. Наказав опустити завіси. Він хотів ще на кілька годин подовжити ніч.

Імператор заснув у чоботях, мундирі. Він заборонив будити себе, а проте його таки наважились збудити, тож, прокинувшись, він одразу подумав, що лакеї вже не виконують його наказів, але то був брат Люсьєн, наймолодший і найулюбленіший. Він стояв перед диваном, перед імператором, а крізь опущені гардини вже сіялось потужне, золоте й соковите сонячне проміння, тож Люсьєн, блідий, змарнілий і невиспаний, здавався частиною минулої ночі.

— Вони не хочуть! — тільки й сказав він.

— Я знав це, — відповів імператор і підвівся.

Перед палацом уже лунали щоденні знайомі заклики: «Хай живе імператор!». Сів і сказав братові:

— Чуєш? Народ хоче, щоб я жив, а представники народу прагнуть моєї смерті. Я не вірю ані народові, ані його представникам. Я вірив тільки в свою зорю, а вона закотилася.

Брат мовчав. Опустив голову. Він був молодий, і йому здавалося, ніби він став ще молодший і дурніший від лиха, а водночас — немов він ще й тепер має обов’язок підтримати і врятувати імператора, свого брата, що був для нього як батько. Тому несміливо нагадав:

— Ти ще досі імператор! Ти ще досі імператор! Ти не повинен зрікатися!

— Я зречуся! — відповів Наполеон. — Я не втомився, але я, мій любий брате, мій найдорожчий брате, я змінився. Бачиш, я вже не вірю в усе те, в що завжди вірив: у силу, владу та успіх. Тому, бачиш, я зречуся. Проте я ще не можу вірити в інше: в силу, якої ми не знаємо. Я, бачиш, брате, навіть сьогодні стою посередині. В людей я вже не вірю, а в Бога ще не вірю. Але вже відчуваю його, вже починаю відчувати його.

Імператор говорив для себе, і добре знав, що брат не розуміє його. І справді, брат Люсьєн не розумів і вважав, що імператор утомився й марить.

Брат був добрий, сміливий та вірний, але нічого не знав про збурений розум імператора, не розумів його слів і смутку. Імператор добре знав про це. Але все-таки говорив, бо мовчав усю нескінченно довгу ніч, а також через те, що знав: Люсьєн, його улюблений і щиросердий брат, не розуміє його.

Люсьєн опустив голову. Він і справді нічого не розумів. Тільки одна думка нагнала на нього страху: невдовзі вони прийдуть! Невдовзі вони прийдуть!

VI 

Вони таки прийшли, о десятій годині ранку. Мали радісні, сумні й розпачливі обличчя. Імператор, пильний і уважний, дивився на кожного по черзі: старого Коленкура, свого брата Жозефа, любого Реньйо. Інші чекали поряд, у залі міністерських нарад. Доповіли про Фуше, міністра поліції.

— Нехай заходить, — наказав імператор. — І то негайно!

Фуше зайшов. Він низько вклонився і стояв зігнувшись так довго, що здавалося, ніби йому коштує справжніх мук знову випростати спину і підняти голову. В правій руці він тримав темно-зелену сап’янову течку, а в лівій — міністерського капелюха. Імператор ще уважніше і пильніше, ніж раніше до інших, придивився до свого наймерзеннішого ворога. Здавалося, ніби він до кінця своїх днів хоче точно закарбувати в пам’яті постать цього чоловіка і всі його риси; ніби він звелів йому прийти тільки задля цієї мети. Імператор, здавалося, присвятив себе цьому завданню з насолодою митця, який знайшов довершений об’єкт у вигляді свого наймерзеннішого міністра. Він ще боїться мене, думав імператор. Я ще можу завадити йому, передусім завадити, а потім, можливо, знищити. В своїй зеленій течці він несе мені смертний вирок, але тільки я можу підписати його, і він боїться, що я ще не захочу. Він не знає мене, та і як він мав знати! Як мало знає диявол свого господаря! Я змушу його ще трохи почекати! Що за довершений екземпляр! Яка узгодженість між обличчям, руками, поведінкою і душею! Я дозволив йому жити та існувати, як Господь дає жити та існувати дияволу. Але тепер, коли я вже не Бог, він живе з власної ласки, а вже завтра з ласки англійців, австрійців, пруссаків і короля.

— Дивіться на мене! — звелів імператор.

Фуше підняв голову. Хотів щось сказати, але, зустрівшись із поглядом імператора, не міг і вуст розтулити. Перед цим поглядом він часто лише тремтів. А тепер уперше цей погляд ще й паралізував його. У Фуше раптом пересохли і вкрилися осугою вуста, й жодне слово не могло проскочити крізь них, він мимоволі зволожив їх вузеньким і блідим кінчиком язика. Що за дивина, думав імператор. Геть усі його рухи повторюють рухи змії.