Розділ «Сто днів»

— Вогню! — наказав він, і розпалили жалюгідне багаття. Воно горіло кволим жовтуватим полум’ям серед срібно-блакитного сяєва пробудженого ранку. Імператор невтомно ходив навколо хирного жовтавого вогню. Бачив солдатів, своїх солдатів. Тікаючи, вони підходили з усіх боків і проминали багаття: піхотинці, артилеристи, кавалеристи. Вряди-годи імператор піднімав голову. Чимало солдатів, які проходили повз, упізнавали його. Вже не кричали: «Хай живе імператор!», а тільки мовчки вітали його. Дедалі блідіше горіло полум’я, дедалі яснішим і переможнішим ставав ранок. Глибоке мовчання залягло навколо імператора. Воно, здавалося, мов пекло, і то набагато сильніше за вогонь. Імператорові ввижалося, ніби солдати, тікаючи, обминають його по дедалі ширшій дузі. Абсолютна тиша запанувала навколо імператора. Солдати, які проминали його і мовчки вітали (офіцери — шаблями, рядові — пильним поглядом), видавалися йому вже неживими. Були радше полеглими і вбитими. Тому й мовчали. Тому вже не мали й голосу.

Багаття погасло, переможно піднісся день. Імператор сів на камінь на узбіччі дороги. Йому принесли шинки і козячого сиру. Він, як і завжди, їв похапцем і неуважно. Повз нього тікало дедалі більше солдатів. Імператор підвівся.

— Далі! — наказав він.

Сів верхи. Чув за плечима чвал генеральських коней, а здалеку інколи долинав гуркіт коліс його карети, що їхала десь позаду. Заплющив очі.

Імператор заснув у сідлі.

II 

На Париж! То була єдина ясна постанова імператора. Один з генералів невідступно мчав поряд із ним. Хоч усі в почті імператора вже знали про його намір повернутися в Париж, він проказав ще раз:

— На Париж, генерале!

— Слухаю, Ваша Величносте!

Імператор хвилину помовчав. Юний день заповідався як променистий і тріумфальний. Із блакитної височіні долинав безтурботний спів невидних жайворонків, а з далини — приглушене, кволе відлуння солдатської ходи. Чувся змучений брязкіт зброї, тужливе і втомлене іржання коней, то стишуваний, то посилюваний гомін людських голосів, уряди-годи де-небудь гучний крик, що одразу й змовкав, скидаючись радше на проклін. Праворуч і ліворуч, по луках і полях ішли маршем регулярні війська. Імператор опустив голову. Він примушував себе не бачити нічого, крім розмаяної срібної гриви коня і жовтуватої смужки дороги, по якій їхав. Заглибився в її споглядання. Але всупереч його волі до нього з обох боків долинали всі сумні звуки, і йому здавалося, наче жалібно плаче зброя його армії, наче плаче добра, міцна, розбита, присоромлена і принижена зброя. Він знав також, що вже ніколи, навіть якби жив ще сотню років, не забуде цього плачу зброї та коней і кректань та стогонів карет. Від солдатів, які підходили, він ще міг відвести очі. Проте брязкітливий плач зброї доходив йому до серця. Щоб ошукати себе та інших, мовляв, він усе-таки ще думає щось робити, імператор наказав виставити пости, наглядати за дезертирами, хапати і карати втікачів і тих, хто просто покидає шлях. Проте, заклопотано віддаючи свої непотрібні накази, навіть не думав про них. Думав про Париж, про міністра поліції, про депутатів — про всіх своїх справжніх ворогів, які цієї миті видавались йому ще небезпечніші, ніж пруссаки та англійці. Імператор двічі наказував зупинятися, він вирішив повернутися в місто вночі. В Лані перед невеличкою поштовою станцією стояли люди: урядовці, офіцери національної гвардії і цікаві містяни з добрими селянськими обличчями. Панувала тиша, небо темніло на очах, перед поштою іржали на конов’язях коні, зрадівши насипаному вівсу, стадо гусей, ґелґочучи, ревно сунуло до рідного пташника, з далечини долинало мирне мукання корів, радісне цьвохкання батога в руках пастуха, солодкі пахощі бузку і каштанів, змішані з кусливим духом гною та сіна. В низенькій кімнаті поштової станції вже панував сірий морок. Запалили єдиний ліхтар на три свічки. Імператорові здалося, ніби від цього в кімнаті стало ще темніше. Принесли ще чотири смолоскипи з захисними скляними ковпаками. Четверо солдатів стояли в чотирьох кутках кімнати і непорушно тримали смолоскипи. Широкі двостулкові двері поштової станції були відчинені настіж, навпроти них на гладенько обструженій лаві, призначеній для подорожніх і людей, які чекали нічні поштові карети, сидів імператор. Він сидів, розставивши ноги в брудних і заляпаних білих штанах і забрьоханих чоботях; уперся руками в напружені стегна і опустив голову. На нього падало світло з усіх чотирьох боків і від ліхтаря посередині. Імператор сидів якраз навпроти відчинених дверей, тож усі жителі Лана стояли надворі й пильно придивлялись до нього. Йому здавалося, ніби вони чинять над ним страхітливий німий суд, а він сам сидить на лаві підсудних. Здавалося, ніби йому от-от мають оголосити вирок, страхітливий, німий вирок, і цей мовчазний, безгучний, німий і глухий страхітливий вирок начебто вже ухвалено. Імператор надовго прикипів очима до шматка підлоги між своїми чобітьми, до двох вузеньких брудних дощок. Думав про Париж і міністра поліції, нараз згадав розбите розп’яття, яке жбурнув у своєму палаці, і дві брудні сірі дошки обернулися раптом у маленькі буро-золоті паркетні планки в його кімнаті, і тут доповіли про міністра Фуше, тож один чобіт приховав уламки розп’яття зі слонової кості. Імператор підвівся, сидіти було вже несила. Став походжати туди-сюди по маленькій низькій кімнаті поштової станції, не чув жодного звуку від люду, що тиснувся на вулиці перед відчиненими дверима, і все-таки чекав на якийсь людський голос. Мовчання було страхітливим, імператор чекав бодай одного слова, не вітань, не радості, а тільки одного слова, одним одного людського слова. Але не чути було того слова. Імператор походжав, удавав, ніби не знає, що люди перед дверима бачать його, але йому було страшенно прикро, що його бачать. Оте вбивче мовчання, яке струменіло від людей, їхня непорушність, їхнє невтомне пильне терпіння, спокійні очі і незмірний смуток наганяли на нього ще не знаний страх. Разом з імператором підвівся і мовчазний кульгавий генерал, його ад’ютант, його тінь. Він кульгав рівно на три кроки позаду імператора. Раптом імператор обернувся до відчинених дверей. Постояв коротку мить, немов чекав звичайного вигуку «Хай живе імператор!», вигуку, який так любили його вуха і який так ніжно гладив йому душу. Імператор став на порозі. Смолоскипи в кімнаті освітлювали йому спину, натомість його обличчя люди, які стояли надворі, не бачили. Люди на вулиці бачили тільки світло позаду імператора. Його обличчя, звернене до них, змішалося з синьою чорнотою літньої ночі, яка швидко опадала на землю. Здавалося, ніби люди стали ще мовчазніші, ніж доти. Навколо в полях сюрчали, мов на пуп, нічні коники. На небі вже засяяли зорі, срібні та добрі. Імператор стояв у відчинених двостулкових дверях. Він чекав. Чекав на яке-небудь слово. Він звик до заклику «Хай живе імператор!». Але тепер йому назустріч струменіла чорна німота людей і ночі, і навіть срібні добрі зорі видавалися розгніваними і ворожими. Якраз перед ним один селянин у першому ряду, без шапки і з простим обличчям, добре видним завдяки ясній ночі, голосно мовив сусідові:

— Хіба це імператор Наполеон? Це не імператор! Це Йов!

Імператор одразу обернувся.

— Далі! Вперед! — наказав він генералові Ґуро.

І сів у карету. «Це Йов! Йов!» — лунало у вухах імператора.

«Імператор Йов!» — відповідали колеса.

Імператор Йов їхав у Париж.

III 

Він сидів у кареті сам. Страшенно болів поперек. Карета котилася по гладенькій дорозі. Карета протинала ніч, що без упину слала у відчинені шибки з двох боків своє срібно-синє сяєво і солодкі літні запахи роси і трави. Імператор давно вже перегнав своїх солдатів-утікачів. Уже нізвідки не долинав жалісливий брязкіт розбитої зброї. Чути було тільки розмірений і швидкий тупіт копит по жорстві, землі, дерев’яних мостах і невиразний гуркіт коліс. Від часу до часу вони, здається, говорили. Найчастіше повторювали: «Він Йов, він Йов, він Йов!» Потім знову замовкали, немов згадували, що вони тільки каретні колеса й не годиться їм вимовляти людські слова. Поперек нестерпно болів, тож імператор відхилився назад. Та коли, випроставшись майже на повен зріст, ліг на подушки, раптом прокинувся інший, новий біль, пронизав, мов кинджал, серце, тривав лише секунду, потім нараз покинув груди, обернувся, здається, тонесенькою пилкою і став тихо і вправно прорізати нутрощі. Імператор знову сів. Глянув праворуч і ліворуч карети. Літня ніч була нескінченна. Париж сьогодні видався дальшим, ніж будь-коли. Хоч як швидко мчали коні, імператорові здавалося, ніби вони потроху сповільнюють алюр, тож він нахилився до вікна й наказав:

— Швидше! Швидше!

Ось уже хльоснув батіг, мов проворний постріл, і пробудив серед тихої ночі довге тріскотливе святкове відлуння. Колеса знову заспівали своєї старої гуркітливої пісні «Він Йов!». У поперек знову повернувся невідступний біль.