Розділ «Сто днів»

Імператор думав про старого Йова. Імператор не мав точного уявлення про оповідки, викладені в божественних книгах. Він ніколи не відчував бажання уявляти себе розбитим Божим слугою. Якщо він узагалі зберігав у пам’яті який-небудь побіжний образ одного з цих слуг, той образ поставав у постаті та жіночих шатах священика. Так, священика! Але цієї миті імператор уперше побачив точну подобизну старого Йова, навіть згадав, що колись бачився з ним, це сталося дуже давно, незліченні роки проминули відтоді. Роки великі, мов океани. І червоні, мов океани крові. Імператор сам колись бачив старого Йова. То був кволий, добрий, бідолашний дідусь, люди називали його святим отцем, а він, імператор, колись притягнув його зі святого міста, щоб той помазав його. А тепер імператор знову бачить старого сумного чоловіка; йому здавалося, ніби той, смиренний, сидить навпроти нього на задньому сидінні, як сидів колись смиренно на стільці в імператорському палаці. Старими терплячими очима дивився він у сміливі та нетерплячі очі імператора. І, хоч якими гострими та видющими були очі імператора, він усе-таки знав, що смиренний і кволий старий бачить краще, ніж він, імператор. Так, той старий був Йовом, думав Наполеон. Якусь мить його тішила ця думка. Одразу по тому йому видалося, ніби старий щось шепоче, нахилився вперед немов на те, щоб його краще розуміли, й повторив: «Ти теж Йов! Ми всі коли-небудь стаємо Йовом!» Авжеж, так і є, кивнув головою імператор.

Прудкі копита тупотіли цієї миті по дерев’яному мосту, й імператор прокинувся. Глянув у вікно. Йому здалося, ніби обрій уже прояснів від ліхтарів близького великого міста, його міста Парижа, де стоїть його трон, і він уже не думав про старого Йова, та й колеса, здається, теж забули про нього, бо співали тепер інший текст: «На Париж, на Париж, на Париж!» Тепер усе знову буде добре, думав імператор. Тепер він викриє брехунів, покарає адвокатів, збере солдатів і розіб’є ворогів. Я ще досі імператор Наполеон! Ще стоїть мій трон! Ще кружляє мій орел! Але за кілька хвилин на імператора, що відчував наближення столиці, знову напосілася скорбота. Йому здавалося, ніби він бачить, як за його орлом, хоча той ще ширяє, вже женуться і ось уже оточують четверо чорних воронів, які літають ще швидше від нього: імператорський орел ширяє в оточенні воронів. Що таке трон? Ох, він, імператор, що розбив і створив так багато тронів, добре знав, що трон — минуща річ, яка залежно від примхи випадку розбивається в друзки. Що таке пустий трон, трон без наступника? Що таке імператор без сина? Так, якби ж його син ще жив у місті! Для кого, як не для сина, він би викривав брехунів, карав адвокатів, скликав солдатів, розбивав ворогів? Для дурних і марнославних братів? Для дрібного роду, від якого він походить і який насправді походить від нього, немов він його породив, а не рід породив його? Для слабких і невірних друзів? Для жінок, які діставалися йому, бо це притаманно їхній природі, і які не менш легко віддалися б одному з його бравих і добрих гренадерів? Для дітей, яких він, мабуть, зачав із неуважною пристрастю? Для армії? Так, можливо, тільки для неї! Але він сам лише кілька годин тому дозволив знищити її. Немає вже армії! Син і спадкоємець далеко і безсилий! Тільки трон стоїть у місті Парижі, пустий трон, стілець із дерева, оксамиту й золота! Дерево вже точать шашелі. Оксамит уже точить міль. Тільки золото ще впирається, цей майже незнищенний і найоманливіший матеріал, ця вірність диявола! Імператорові нараз видалося, ніби коні мчать надто прудко, колеса котяться надто квапливо, він хотів наказати, щоб їхали повільніше. І раптом його опанував страх перед Парижем, перед пустим троном і перед зрадниками і адвокатами. Він хотів ще хвилину поміркувати. Але місто наближалося швидко, дедалі швидше, немов бігло йому назустріч, щоб зустрітися з ним ще на півдорозі, показати йому своє заплакане обличчя і примарний трон. Імператор мало не крикнув: «Повільніше! Поволі!» — як карета вже доїхала до перших вуличок і він бачив, що вже недалеко й вулиця Фобур Сент-Оноре. Хотів запитати, яка година, бо його приголомшила пітьма на вулицях. Здавалося, ніби північ давно вже минула. Але, порахувавши, подумав, що навряд чи може бути така пізня година. Всі крамниці були закриті. Всі будинки заціпеніли. З вікон посміхалася лише пуста пітьма. Імператор нахилився до шибки карети, але не бачив, що тепер пробігає повз неї. Хотів запитати, яка година. Але забувся і запитав:

— Який сьогодні день?

— Двадцяте червня, Ваша Величносте! — крикнув офіцер поряд із каретою.

Імператор відхилився назад, давній біль у попереку дуже посилився. Імператор уже не знав, чи він запитав не так, чи офіцер не так зрозумів його. Двадцяте червня! Саме двадцятого березня він повернувся до свого міста. Точнісінько, як і біль, і подібна до нього, мов сестра, до нього знову повернулася його давня забобонність і налякала його. Двадцяте! Що за дата! Двадцятого народився його син, двадцятого колись убили його ім’ям герцога Енґієнського, двадцятого він уперше повернувся додому! Так, сьогодні двадцяте червня! Це тривало три місяці, цілі три місяці! Тоді — ох, він достеменно пам’ятає, був негодящий вечір, із неба лилися холодні, підступні струмені, але народ Франції, народ імператора зігрів своїм віддихом місто. Він гукав: «Хай живе імператор!» Смолоскипи, здавалося, були вічні та яскраві, немов зорі, які вперто уникали неба, а спів «Марсельєзи», який долинав до нього, видавався досить могутнім, щоб прогнати навіть хмари з неба. Тисячі голих білих рук простягалися назустріч імператорові, і кожна була немов обличчям, тож імператор був змушений заплющувати очі перед такою пишнотою перемоги, світла і віри. А тепер у Парижі навіть вікна чорні. Літня ніч була лагідна, срібно-синя і лагідна. Міцно і п’янко пахли акації. Зорі світилися вдвічі яскравіше, бо на вулицях не горіли ліхтарі. Яка сьогодні лагідна ніч, коли його, імператора, розбили! І яка була несамовита, коли він тріумфував! Ну й жорстокий той всемогутній Господь, і з якою злою зневагою споглядає він імператора Наполеона!

Коли карета зупинилася, не було радісних вигуків, тільки ненависна мирна літня ніч. Імператор чув ухання сичів у далеких закутках парку коло палацу. Поперек так болів, що імператорові здавалося, ніби він і сам застогнав, коли опустили підніжку і він ладнався вийти з карети. Глянув на свого давнього приятеля — міністра Коленкура. Добряга чекав його сам на білому кам’яному порозі, під срібно-синім сяйвом нічного неба позаду золотого відображення світла, яке лилося з вікон Єлисейського палацу. Імператор одразу впізнав Коленкура. Обняв його. Здавалося, ніби міністр цілу вічність чекав на тому порозі імператора, чекав сам на нещасного й жалюгідно розбитого імператора. Міністр намірявся прийняти імператора, що повернувся додому, наперед дібраними словами розради. «Величносте, — хотів він сказати, — ще не все втрачене!» Але, коли міністр побачив, як імператор виходить із карети, ця так часто стиха повторювана фраза завмерла в нього на вустах. Імператор обняв Коленкура, і той заплакав, його сльози падали на товстий шар пилу, що осів на плечах імператорського плаща за багато днів, падали чутно, твердо й виразно; здавалося, ніби віск зі свічок скапує на плечі імператора. Він швидко розімкнув обійми й заквапився крізь двері до сходів. І, немов прагнучи винагородити вірність того міністра, якого імператор цієї миті любив дужче, ніж своїх бойових товаришів, він коротко і смиренно розповів, чому була програна битва. Та водночас імператор відчував, яку жалюгідну й прикру відзнаку він дав своєму приятелеві, тож раптом замовк.

— Що ви кажете? — запитав імператор, коли вони опинились у кімнаті.

— Я кажу, Ваша Величносте, — відповів міністр, намагаючись надати своєму голосу твердості та виразності, щоб приховати сльози, які душили його і вже піднялися до очей, — що було б краще, якби ви не поверталися.

— Я не маю солдатів, — мовив імператор. — Я не маю зброї! Я шукав смерті. Вона зневажила мене. — Імператор ліг на диван. І раптом підвівся, сів, повнячись безглуздої оманливої надії, яка видалася йому порятунком. — Ванну! — наказав він. — Гарячу ванну! — Він простяг руку. — Негайно ванну! — повторив він. Води, гарячої, майже окропу, думав він і не мав уже ніяких інших думок. Йому раптом здалося, ніби гаряча вода має властивість розв’язувати всі, абсолютно всі загадки, прояснювати мозок і очищати серце.

Зайшовши в супроводі міністра Коленкура до ванної кімнати, імператор спершу побачив свого слугу, що вірно й заціпеніло стояв коло паркої ванни, немов пильнував оманливу стихію води, яка, напевне, могла виказати імператорові, як його зрадили один генерал і власна дружина. Тієї самої миті імператор помітив, як крізь другі двері, які вели з ванної кімнати до коридору прислуги, виходить одна з його служниць. Йому раптом здалося, ніби він зобов’язаний навіть цій, можливо, одній з останніх служниць свого двору, сказати добре, можливо, прощальне слово, і він кивнув слузі, щоб той привів її назад. Служниця розвернулася, ось уже стоїть перед ним. Потім стала навколішки й голосно заридала. Анітрохи не ховала свого обличчя, стояла навколішки й підняла його вгору. Сльози заливали обличчя, вкривши його гарячою мокрою пеленою. Імператор трохи нахилився до жінки. Він упізнав її. Він бачив худе, засіяне ластовинням личко, згадав, що бачив цю жінку ввечері в парку, і водночас знову побачив обличчя її сина, малого барабанщика.

— Підведися! — наказав імператор. Жінка слухняно встала. Він швидко і лагідно погладив її покриту чепчиком голову. — Ти маєш малого сина, знаєш, де він тепер? — запитав імператор.

— Він був із вами на бойовищі! — відповіла Анжеліна. Крізь теплу мокру пелену своїх сліз вона дивилась на імператора безстрашними ясними очима, і її голос теж був виразний і дзвінкий.

— А тепер іди, дитино моя! — сказав імператор. Анжеліна ще чекала якусь мить, і він повторив: — Таж іди! — Взяв її м’яко за плечі й лагідно розвернув. Вона пішла.

— Скажіть їй, — наказав імператор, — що її син поліг і що я сам поховав його! Дайте їй завтра п’ять тисяч. Це зробиш ти! — додав імператор, обернувшись до свого слуги. Дав себе роздягти і зайшов у ванну. Думав, що зможе побути сам у гарячій воді, яку любив і в якій почувався затишно. Але прийшли його брат Жозеф і військовий міністр. Імператор дозволив їм підійти до краю ванни, розповів про перебіг битви, страшенно розхвилювався, і те хвилювання навіть йому самому видалося безглуздим, проте він не міг приборкати його. Звинувачував маршала Нея. Імператора виповнили зарозумілість і сором, він голий сидів у воді, крізь пару обличчя видавались йому розмитими, він махнув голими руками, вдарив долонями по воді, вода хлюпнула через край ванни і бризнула високо й далеко, обляпавши мундири присутніх. Вони навіть не ворухнулись. Раптом імператорові знову видалося, що все пропало, його жвавість пригасла, він замовк і відхилився назад, відчував, сидячи в гарячій воді, холодний дрож, і запитав, щоб тільки не помітили, що він раптом став кволий і безпорадний, і щоб усе-таки признатись у цьому — що робити?

Але імператор цієї миті знав: тепер він буде змушений робити тільки те, що залежить уже не від нього і не від інших людей, а давно вже приписане страхітливим, незнаним і надміру могутнім законом. Ох! Він гадав, що звичайна помічна ванна дасть йому розраду й поверне силу. Проте він уперше почувався безпорадним. Він утомився від лиха та від численних недоспаних ночей і бачив своїми великими очима, яким не давала заплющитись тільки безмірна скорбота, бачив, і то незважаючи на випари від гарячої води у ванні, цілком очевидні, вперше цілком очевидні ознаки слабкості на обличчях брата і друзів. Те, що вони скажуть мені, думав він, буде безглуздим, бо вони можуть радити тільки тому, хто рівня їм. Я дослухався до одних законів, коли був великий і сильний, а тепер, коли я безпорадний і кволий, змушений дослухатися до інших законів. Що вони знають про мене? Вони не знають мене! Вони не знають мене, знають мене не більше, ніж зорі — сонце, завдяки якому вони живуть і навколо якого обертаються. Великий, завжди пильний імператор уперше в своєму житті мав утомлені очі і вперше відчув, що втомленими і нещасними очима можна бачити виразніше й далі, ніж свіжими і гострими. Він ще раз подумав про старого Йова і старого святого отця, а також про друзів, які прийшли втішити переможеного. Імператор підвівся і вийшов до своїх друзів, голий, як Йов. Тільки мить вони бачили його жовтявий складчастий живіт, жирні стегна, що в білих, мов сніг, імператорських штанах видавалися такими сильними і м’язистими, коротку міцну шию, заокруглену спину, маленькі ступні й тендітні пальці ніг. Ця сцена тривала лише мить. Одразу підійшов служник і прикрив невелике тіло широкою білою фланеллю. Голі ступні імператора лишали щокроку виразні мокрі сліди. За кілька хвилин знову прийшла Анжеліна, як і приписував їй обов’язок. Побачила сліди імператорських ніг і, миючи підлогу, думала, що вона ганьбить і ображає сліди імператора, бо змушена витирати їх. Слуга, що мав забрати ще пляшечки, мило і рушники, підійшов до Анжеліни й тихесенько мовив:

— Я мушу повідомити тобі прикру новину. Ти чуєш? Дуже прикру!

— Кажи! — відповіла Анжеліна.

— Твій син... — почав слуга.

— Загинув, — спокійнісінько мовила вона.

— Так. Імператор сам поховав його.