Розділ «Сто днів»

Ох! Вона не знала, що тієї самої миті великий імператор, нещасний і безпорадний, покараний і все-таки піднесений, блукав поміж мертвих решток своєї останньої армії. То була мить, коли Париж святкував перемогу. А на бойовищі під Ватерлоо хрипіли вмирущі, стогнали поранені й тікали розбиті.

Книга третя

Крах 

І 

Тієї миті імператор признався собі, що програв битву під Ватерлоо. Сонце, ще не зайшовши, заховалося за мур із похмурих фіалкових хмар. Цього вечора сонце заходило швидше, ніж звичайно. А втім, на нього ніхто й не зважав. Усі, хто був на бойовищі, — і друзі, і вороги — приглядались тільки до імператорської гвардії. Стало й твердо, в піднесеному ритмі ступали вперед гвардійці імператора по грузькій, розкислій від дощу землі, яка, чвакаючи щокроку, цупко чіплялася до чобіт. З висоти, на яку імператор послав гвардійців, ненастанно стріляли вороги. І полягли імператорські гренадери, пострах для ворогів, обранці французького народу, брати і сини імператора.

Вони були схожі один на одного, мов брати.

Дивлячись, як вони йдуть, імператорові здавалося, що йдуть у наступ двадцять тисяч братів, двадцять тисяч братів, що їх виховав один батько. Вони були схожі один на одного, як мечі, викувані в одній кузні. Всі вони теж стали великі на давніших бойовищах у золотій, кривавій і навіть убивчій тіні імператора. Проте наймогутнішим із тих братів, братом, що кожного окремого солдата з цих двадцятьох тисяч піших і чотирьох тисяч кінних сотні разів торкався, цілував і хухав на нього, був не сам імператор, а імператор, набагато могутніший за імператора Наполеона, а саме: імператор Смерть. Вони не боялися його порожніх очей. Назустріч тискові його завжди ладної схопити руки вони йшли з міцною довірою, з якою брат іде до брата. Вони любили смерть не менше, ніж смерть любила їх. Любов до смерті зробила їх усіх схожими один на одного. А оскільки вони були такі схожі, здавалося, тільки-но падав хтось, ніби він миттю підводиться знову, тоді як насправді тільки такий самий брат ставав на його місце. Отже, здавалося, ніби всякчас бачать тих самих солдатів, які сунуть уперед. А вороги стріляли тільки задля радісного страху, який щоразу прокидався в них після кожного пострілу, коли розвіювався дим і вони бачили незмінну ходу тих самих солдатів. Але невдовзі таки помітили, що солдатське каре стає дедалі вужчим. І аж тоді на мить відчули вороги ще більший страх: адже імператорські гренадери виконували ще дивніше диво, ніж оте дешеве диво з казок, яке полягає в невразливості героя до смерті. Гренадери імператора не були невразливими до смерті, а самі присвячували себе смерті. Збагнувши, що вони безсилі проти надто численного ворога, вони пішли назустріч не ворогові, а смерті, що була рідніша за брата. А доводячи іншому, своєму земному великому братові, що вони в останні хвилини ще люблять його, гукали гучними голосами з могутніх горлянок, що мали більшу силу, ніж гарматні жерла, бо з тих горлянок кричала сама вірність: «Хай живе імператор!» Той крик був таким могутнім, що заглушав дурний і безглуздий гуркіт гармат. Та найгучніше кричали ті, які щойно були уражені. В них кричала не тільки вірність, а й смерть: «Хай живе імператор!»

Отже, сама смерть заглушала гармати.

Коли імператор чув ті вигуки й бачив, як усі його двадцять тисяч піших братів і чотири тисячі кінних — навіть їхні коні були йому тієї миті за побратимів — полягли, його самого теж охопила нездоланна туга за смертю, і він пішов поміж своїх братів, був тепер попереду них, потім одразу на тому чи тому фланзі, згодом позаду них, згодом знову на чолі і зрештою знову поміж них. Тяжкий хрест гнітив імператора, обличчя йому зблідло й пожовкло, він насилу сапав, а коли почув, як гвардійці гукають: «Хай живе імператор!», дістав шпагу, простер її до небес, немов сталевий благальний шостий палець, і хрипко вигукнув серед гамору: «Хай помре імператор! Хай помре імператор!» Але смерть не зважала ані на його благальну шпагу, ані на заклик. Уперше в своєму гордому житті імператор почав молитися, засапавшись, із широко роззявленим ротом, німою горлянкою, літаючи конем у різні боки. Він молився не Богові, якого не знав, а смерті, що була як брат, бо з усіх неземних сил тільки цю він бачив і не раз відчував.

«О Смерте, солодка, добра Смерте, — молився він безгучно, затамувавши віддих, — я чекаю тебе, прийди! Мій день скінчився, як і день моїх братів. Прийди чимшвидше, поки ще сонце на небі! Я теж колись був сонцем. Я не хочу, щоб сонце зайшло раніше, ніж я загину! Прости мені цю дурнувату пиху! Я мав її чимало, але мав і багато мудрості та чеснот; я поєднав усе: могутність і ґвалтовну силу, чесноту, добро, гріх, зарозумілість і помилки! Смерте, кажу тобі як братові: я жив! Я знав усе, я нажився! Прийди й забери мене до того, як мій брат Сонце зайде!»

Але смерть не забрала імператора. Він побачив, як заходить сонце. Чув, як хриплять його поранені солдати. Вороги дали йому короткий перепочинок, досить часу, щоб він, безпорадний, хворий, розсварившись із невірною смертю, поблукав між мертвих і поранених. Якийсь солдат вів за вузду його коня, позаду кульгав ад’ютант. Імператор ще не зрозумів, що все загинуло та пропало, і тільки він ще живе. Позавчора імператора зрадив ще один його генерал. Другий був дурний, а третій легковажний. Але імператор сварився тільки з найповажнішим з усіх генералів і зі своїм начебто старшим братом: зі смертю. А водночас кричав чужим голосом, який він колись, — давно те діялось! — хотів мати і який сьогодні, здається, вже не належав йому, кричав солдатам, що тікали навколо й повз нього, мов розпорошені примари:

— Зупиніться! Стійте! Лишайтеся! Не тікайте!

Солдати не слухали його. Бігли далі й розчинялися серед ночі. Може, навіть не чули його. Може, імператор тільки гадав, ніби кричить щось, а насправді взагалі не казав нічого.

Імператора супроводив солдат зі смолоскипом, й імператор усякчас наказував йому підійти. Адже йому щоразу здавалося, ніби він повинен упізнати того чи того вбитого або пораненого коло своїх ніг. Ох, він знав їх усіх краще, ніж знали його самого ті живі солдати, які цієї миті тікали. Він ще раз махнув рукою солдатові зі смолоскипом. Імператор нахилився над маленьким, на диво маленьким полеглим солдатиком. То був один з малих барабанщиків імператорської армії. З кутика його дитячих вуст ще досі сочилася і на очах тужавіла кров. Імператор нахилився і став навколішки. Солдат опустив смолоскип, присвітивши імператорові. На маленькому, жалюгідному животі полеглого хлопчика лежав його інструмент — барабан. Правою рукою він ще судомно тримав барабанну паличку, лівої руки не було видно, малий небіжчик наполовину занурився в жирну чорну багнюку. Мундир був заляпаний давно засохлим болотом. Ківер скотився з голови. Малий небіжчик мав бліде, худе, засіяне ластовинням личко. Над низьким дитячим чолом червонуватим вогником горіло руде волосся. Ясні, сині, маленькі осклянілі очі були широко розплющені. Він не мав ніяких видимих ран на тілі, тільки з його вуст сочилася кров, щоразу нова кров, щоразу нова. Можливо, якийсь кінь хвицнув копитом і вбив його. Імператор украй ретельно оглядав маленький труп. Дістав із кітеля хусточку і витер кров, що текла з кутика вуст небіжчика. Розстебнув жилет хлопчика. На грудях малого лежала складена вчетверо червоно-синя хусточка. Імператор розгорнув її. Ох, він добре впізнав її! То була одна з сотень тисяч носових хустинок, які він колись, ще як генерал Бонапарт, звелів виготовити своїм солдатам водночас із цизориками та металевими скляночками! Ох, він добре знав цю хусточку! На ній на синьому тлі поміж червоними краями зображено географічну карту, а синьо-біло-червоні кола позначають місця, де точилися його битви. Цей хлопчик — певне, йому й чотирнадцятьох років немає — був, напевне, сином одного з його найдавніших ветеранів. Імператор розгорнув хусточку на коліні. На тому клаптику були намальовані половина Європи, Середземне море і навіть Єгипет. Скількох битв ще бракує! Більше ніколи, думав імператор, французькі солдати не отримають таких хусточок! Я вже ніколи не зможу позначити тут нових битв! Тож нехай тут стоїть ця остання! Імператор звелів подати письмове приладдя. Йому подали. Вмочив гусяче перо в каламар, розправив хусточку на коліні, прокреслив жирну лінію на північ, аж до місця, де вже починався червоний край. Намалював на тому місці великий чорний хрест. Потім обережно поклав хусточку на барабан малого, ще раз глянув на його обличчя, згадав раптом той сонячний, променистий ранок, коли він розмовляв із цим малим, йому здалося, ніби він і досі чує у вухах дзвінкий голос хлопчика, потім наказав оглянути його кишені. Знайшли зіжмаканий папірець із підписом: «Твоя мати Анжеліна». На тому папірцеві мати написала синові, щоб він наступної неділі о четвертій годині пополудні неодмінно чекав її в казармі. Імператор дбайливо склав записку й передав ад’ютантові:

— Дізнайтеся, — наказав він, — і при нагоді повідомте мені! — Потім підвівся: — Мерщій! Поховайте малого!

Двоє солдатів викопали чимшвидше неглибоку яму. Похапцем поклали туди хлопчика, бо вже долинали окремі нерегулярні постріли. Смолоскип мигтів, уряди-годи здіймався дужий вітер. Хмари сплинули, зійшов місяць, ніч була ясна, жорстока й холодна. Хоч який невеликий був труп, поспіхом викопана яма була замала для нього. Імператор підвівся, німий і блідо-жовтий, позаду нього невтішно заіржав білий кінь. То було наче могутнє зітхання, а водночас почасти немов людська скарга, а почасти немов людський проклін. Імператор не ворушився. Крихітний труп знову опустили в яму. Солдат підняв смолоскип. Він тримав його, мов рушницю.

Імператор дістав шпагу і опустив її до свіжої пласкої могили.

— За всіх! За всіх! — чули всі, як бурмоче імператор. Його ад’ютант, генерал, що стояв позаду імператора, не мав ніякої зброї і лише зняв капелюха. Були там поряд ще й інші генерали імператора: Ґуро, Лабедуаєр, Друо. Вони здалеку спостерігали його, а тепер, приголомшені, спантеличені й шанобливі, підступили ближче.

— Коня! — наказав імператор.

Усі мовчки їхали верхи, імператор попереду. О п’ятій годині ранку, коли вже розвидніло й тонкий синюватий туман поволі здіймався від темно-зелених ситих лук, зупинилися. Імператора морозило.