Розділ «Сто днів»

Яка ж вона правдива, ця банальна символіка!

— Напишіть отим месьє, які чекають отам, одне слово, що невдовзі я підпишу. Вони можуть бути вдоволені!

Фуше підступив до столу імператора. Поклавши капелюха на стілець, але й далі тримаючи течку, обережними пальцями взяв зі столу чистий аркуш паперу, поклав на течку і писав отак, стоячи. Імператор уже не дивився на нього. Обернувся до брата й наказав:

— Пишіть! — І почав диктувати: — «Я постаю як жертва ненависті, яку вороги Франції живлять проти мене. Якщо їхні пояснення слушні і вони переслідують тільки мою особу... Єднайтеся всі задля загального добра, задля змоги лишитися незалежною країною!..»

Ось до чого він докотився. Навколо нього стояли давні друзі і слуги. Крізь відчинене вікно в кімнату потужними, дурманними, п’янкими хвилями заходило сліпуче літнє тепло. Ніщо не ворушилося. Люди і речі заціпеніли, навіть легенькі завіси з жовтуватого мусліну на вікнах повисли нерухомими, немов скам’янілими складками. Можна було б подумати, ніби й зовнішній світ заціпенів, Париж уже й не дихав під тягарем спеки, чиє золото було важчим за свинець, і вся Франція мріла в променистому сяєві, мріла й чекала; села й міста ще спали, тим часом як із півночі вже підходили вороги; трава на луках росла й чекала, що її затопчуть, а колоски на полі вже знали, що виросли даремно, цього року вже не змелють зерна і не спечуть хліба, і можна було відчути нерухомі, мертві млини, розпорошені в усій країні. Дихало тільки мертве каміння на вулицях та у завулках, але його віддих був тільки мертвою теплотою...

Раптом із вулиці крізь вікно долинув пронизливий жіночий крик: «Хай живе імператор!» Цей крик пролунав серед гнітючої тиші літа так, немов спалахнула яскрава іскра на сухому німому труті. В кімнаті імператора стало чути, як дихають люди. Їхні очі широко розплющились, звеселіли і дивились на імператора. Кожен легенько ворухнувся, немов перевіряючи, чи його заціпенілість справді вже минула, інші повторювали цей рух. Пронизливий крик жінки ще не відлунав, як йому вже вторував глухий грім тисяч чоловічих горлянок на вулиці: «Хай живе імператор!» Хтось один у кімнаті розтулив вуста, наче й собі, хотів приєднатись до крику, та імператор помітив і очима наказав мовчати так грізно, що вуста приятеля якусь мить були розтулені і всі, здається, майже навіч побачили, як його вшанування завмерло між язиком і зубами. На вулиці ще раз, і втретє, і вдесяте гриміло: «Хай живе імператор!» Імператор уже не диктував. Він не обертався. Сидів плечима до вікна, крізь яке долинав цей крик, здавалося, ніби він, обурившись, навмисне обернувся плечима до нього. Насправді ті вигуки засмутили його і водночас наповнили гордістю. Він ще думав про останнє, щойно продиктоване речення: «Єднайтеся всі задля загального добра, задля змоги лишитися незалежною країною!..» Це речення він обдумував ще вчора і позавчора, воно вже давно жило в його серці. Що ж, оскільки він висловив і оживив це речення, йому здавалося, ніби та жінка з народу почула його, а разом із нею й весь народ. Авжеж, то його народ, то французи! Отож він завжди казав їм слушні слова, і то слушної миті, а якби сам не вимовив їх, вони б здогадалися і знали, як, скажімо, тепер. Імператор знав усіх тих людей надворі, люд із передмість, унтер-офіцерів і офіцерів, жінок у червоних хустках, чимало яких були прикрашені фіалками, всіх дітей Вітчизни, — і солодкий барабанний дріб «Марсельєзи» дріботів поміж гучних ударів у литаври. Раптом у кімнаті імператора поширився давній любий знайомий запах, немов крізь вікно зайшов дорогий гість: запах солдатів, запах народу, пороху, паркого супу на біваках, тріскотливого запаленого хмизу, а також запах теплої людської крові; так, навіть він, запах теплої людської крові.

Імператор відчув, як у ньому наростає ще не знана гордість, цілком інша гордість, ніж та, яку він відчував увечері після переможних битв, після зустрічі з зарозумілим і розбитим ворогом, що благає про мир. То була нова гордість, далека і дуже шляхетна сестра тієї гордості, яку він знав так добре. Тієї миті, коли він сам себе знищував і принижував, його підніс і підтримав сам народ Франції. Корону, яку він сам вдягнув собі на голову, він тепер скинув, але народ дав йому нову корону, невидну, але справжню, корону, за якою він завжди тужив і ніколи не знав, як дотягтися до неї. Поки імператор панував над французьким народом, він видавався йому непевним і мінливим. Зате тепер, коли імператор розбив свій скіпетр, він справді став імператором Франції. Надворі й далі гукали: «Хай живе імператор!» Люди, що зібралися в кімнаті, засвідчували ще більший неспокій.

— Зачиніть вікно! — наказав імператор. Вікно зачинили, але вже приглушені вигуки долинали тепер, немов із далечіні.

Цієї миті хтось гучно схлипнув, звук був виразний, дарма що одразу притлуїмлений, наче перерізаний навпіл, але досить сильний і приголомшливий, щоб і в решти на очах проступили сльози.

— Я не можу писати далі, — тихо мовив брат імператора. Він майже шепотів, але серед тиші всі добре чули його.

Вони не знають мене, навіть тепер не знають, думав імператор. Я гордий і байдужий, я знав і скорботу, від смутку мені добре, можна було б сказати, що я щасливий. А вони, мої друзі, плачуть! Кожен гренадер зрозумів би мене... Імператор неохоче наказав:

— Флері де Шабулон, сядьте й пишіть далі: «Моє політичне життя скінчилося. Я призначаю свого сина під ім’ям Наполеона II імператором французів».

Усі мовчали. Перо шкрябало квапливо і грубо. Раптом усі почули, як на папір щось ляпнуло. Серед тиші цей звук видавався гучним, немов падіння краплі воску зі свічки на папір. Але то був не мертвий віск, а жива сльозина. Вона впала з ока писця на папір, другу він швиденько змахнув з ока лівим рукавом, не припиняючи писати.

Імператор вирвав папір із його рук. Підписав властивим йому летючим розчерком. Протягом короткої миті, потрібної для підпису, в його опущених очах з’явився величний, сильний і піднесений блиск, якого ніхто не бачив, і його вуста трохи скривилися. Натомість вуста бачили всі, тож і виснували, що імператор страждає. Та він не страждав, а тільки зневажав. Він підвівся, обійняв писця і попрощався з усіма. Він зрікся трону. Йому здавалося, наче тепер його вперше коронували.

VII

Імператор був сам аж до вечора. До нього зайшов тільки слуга, молодик, якого він любив. Він приніс імператорові їжу, яку полюбляв імператор, коли був сам: те, що можна швидко проковтнути з притаманним їдцеві нетерпінням. Лагідні очі молодика були заслані пеленою, дарма що він напівзаплющив повіки, його загалом здорове смагляве і гладеньке обличчя пожовкло і раптом укрилось численними зморшками. Здавалося, ніби він пережив великий переляк, або повернувся з далекої подорожі, або бачив моторошний сон.

— Лишайся тут, — наказав імператор. — Сядь отам і візьми оту книжку. — Він показав на столик, де лежали книжки і карти. — Почитай мені, спочатку або зсередини, байдуже!

Слуга послухався. Сів і почав читати. То була книжка про Америку, і слуга почав читати з першої сторінки, — з поваги до книжки і з поваги до імператора. Читав ревно, уважно, монотонно, як читав колись хлопцем у школі, майже карбуючи кожне слово, — про характер ґрунту, рослин і людей, він прочитав багато сторінок, не наважувався підняти очі від сторінки й лише відчував, що імператор уже не слухає його, невдовзі підвівся й підійшов до вікна, потім знову повернувся до столу. Слуга здогадався, що імператор скоро заговорить, розхвилювався і читав дедалі швидше.

— Досить! — проказав імператор. — Глянь на мене! — Слуга припинив читати посеред речення і глянув на імператора. — Мій сину, ти також плакав? — запитав імператор.

— Так, Ваша Величносте! — відповів молодик і відчув, що знову заплаче.