Розділ «Сто днів»

— Бачиш, — заговорив імператор, — ти ще молодий, ти ще не розібрався зі світом і законами життя. Запам’ятай, що я тепер кажу тобі, але не повторюй цих слів перед усім світом, а насамперед ніколи не записуй. Бо коли-небудь, я знаю, ти теж захочеш написати спогади, цього хочуть усі, хто пережив що-небудь. Усі коряться незбагненним, але цілком певним законам: зорі, вітри, перелітні птахи, імператор, солдати, всі люди, всі рослини. Закон, згідно з яким діяв я, вже виконано. Тепер я нарешті спробую жити. Розумієш? — Слуга кивнув головою. — Скажи, — запитав імператор, — ти плачеш через моє лихо? Ти думаєш, я нещасний?

Слуга підвівся, але не міг відповісти. Роззявляв рота, вагався, опускав очі й сказав:

— Величносте, я лише знаю, що я сам дуже нещасний!

— Отже, йди! — наказав імператор. — Я хочу бути сам!

Тепер, коли в кімнаті вже не чулося жодного звуку, до нього знову долинули невтомні вигуки народу перед палацом. Уже вечоріло, тільки народ, його народ, тільки народ Франції був таким наполегливим у любові. Люди вже знали, що він не імператор, але не переймалися його зреченням, а тужливо вигукували, як і того вечора, коли він повернувся: «Хай живе імператор!» — неначе він не програв найважливішу битву і не втратив життя всіх солдатів. Не всіх, раптом подумав він. Його солдатський розум знову, немов усупереч його волі, почав — уже вкотре — рахувати, що він має ще 5300 гвардійців, 6000 піхотинців, 700 жандармів, вісім рот ветеранів, армію генерала Ґруші, — й імператор умить забув увесь минулий день, своє зречення, свої плани і чув тільки заклики: «Хай живе імператор!», це наполегливе заохочення з боку народу, і він знову був імператором Наполеоном, мерщій підійшов до столу, похапцем розгорнув карти, і його голова ще ніколи, здавалося, не працювала так швидко і точно. Скоєні помилки видавалися йому сміховинними і дитячими оманами, він уже не розумів, чому був такий сліпий, нараз відчув полегкість, на нього немов спала милість Божа: здатність угадувати, ба навіть краще, достеменно знати, здавалося йому, плани ворогів, він перехитрував їх, заманив, ошукав, заплутав, ударив і знищив, нарешті визволив країну, знову вдарив по ворогах, уже далеко за кордонами, дійшов до узбережжя, Англія тікала на своїх кораблях до безпечних берегів острова, — як довго вона сама ще буде в безпеці від імператора? Коли-небудь він перетне море, цю одвічно ворожу, та інколи ласкаву стихію, і помститься, помститься! О, солодка помста!

Уже споночіло, та імператор так завзято вдивлявся в карти, що навряд чи й помітив, він, власне, бачив не карти, а живі села, хутори, шляхи, пагорби, бойовище, всі можливі, всі майбутні бойовища, тисячі бойовищ, і нараз воскресли вони всі, улюблені бойові товариші його молодості, полеглі брати, генерали і гренадери, смерть знову повертала їх йому, жоден, жоден уже не був потрібний їй, він переміг лише завдяки полеглим, які знову повернулись до життя. То була найбільша битва його життя, найдивовижніша, найвправніша, перемога була, мов гра, майже принадна в усій своїй страхітливості.

У двері постукали, імператор прокинувся. Доповіли, що прийшов міністр Карно. Принесли два бра із запаленими свічками, запалили люстру. Впустили міністра.

— Ви завадили мені! — обурився імператор.

— Ваша Величносте, прошу вибачити мені!

— Вибачаю. Але ви порушили перебіг найгарнішої битви. Я можу перемогти. Я можу прогнати їх за кордони. Мені треба не більше солдатів, ніж є в моєму розпорядженні. Я можу перемогти!

— Ваша Величносте, вже пізно. Вам заборонять перебувати тут. Вам загрожує небезпека, коли прийдуть вороги. Міністри не зможуть поручитися за ваше життя. Ви повинні виїхати звідси!

У кімнаті раптом стало дуже душно, імператор сам відчинив одне з вікон, і йому назустріч прогримів із незмірною силою заклик: «Хай живе імператор!».

Імператор не обернувся, а голосно проказав (стоячи плечима до міністра, тоді як його вуха сприймали сповнений любові та улюблений оглушливий поклик юрби):

— Отже, я мушу податися геть! Отже, я все-таки мушу податися геть!

VIII 

Стояло тепле золоте літо. Воно скидалось на останнє променисте вшанування з боку країни, французької землі, французьких небес. Здавалося, ніби французькі небеса і французька земля сповіщають: «Імператоре Наполеоне, ти вже ніколи не побачиш французького літа. Візьми з собою спогади про найкраще, що ми здатні дати тобі!»

Імператора вже не було, він став в’язнем у замку Мальмезон, у замку своєї першої дружини, покійної імператриці Жозефіни. Там жила їхня донька Гортензія. Інколи вона нагадувала йому покійну любу, а тепер удвічі любу матір. Те, як донька нахиляла голову, нарізала харчі, відхилялась на бильце, сміялася, коли їй казали щось, чого вона не розуміла й не хотіла розуміти, засвідчувало: вона успадкувала ці рухи та риси від матері, і тому була ще дорожча імператорові. Водночас він відчував ще й невеличкі, ба навіть незначні ревнощі до самого себе: його дружина, імператриця Жозефіна, мала лишитися єдиною жінкою, яку він любив, так само як він був єдиним імператором французького народу.

Ох, уже не було ніякої роботи, як віддаватися спогадам про цю жінку.

— Тут я ходив із нею, — казав імператор на тій або тій алеї, наче гуляв із Жозефіною лише по цій алеї. — Бачите, — казав він міністрові Карно, не помітивши, що посеред розповіді звернув уже на іншу доріжку, — тут, і я давно хотів сказати вам про це, її провідав мій син. І вона поцілувала його. Що за жінка! Вона пестила дитину, дитину іншої жінки, і, власне, саме через цю дитину вона перестала бути імператрицею. Ви чуєте, Карно!

— Так, Ваша Величносте!