Розділ «Частина IX»

— Чому ти спалила листа?

— Якщо твоє тіло вхопить інфекцію, а імунна система не зможе впоратися, тоді до боротьби приєднуються антибіотики. Лист був токсичний, тож я спалила його у вогні антибіотиків. Тепер його немає.

— Але це не так. Він і досі залишається у твоїй пам’яті. Ти все пам’ятаєш. Про що йшлося у листі?

— Його вже й так пам’ятають дві особи — Конкенон і я,— мовила вона.— То навіщо ще й третю долучати?

Вона різко вдихнула. Я знав цей швидкий подих. То не кисень, а боєприпас. Вона починала злитися і готувалася в мене вистрелити.

— Він стосується нас обох,— сказав я, піднімаючи вгору руки.— Я розумію, що лист — це особисте. Але тут ідеться про ворога. Ти мусиш це розуміти.

— Він написав його, сподіваючись, що я тобі все покажу. Це пастка. Він збиткується і знущається з тебе, а не з мене.

— І саме тому я хочу знати, що він там написав.

— І саме тому цього не треба. Досить уже того, що там немає нічого приємного і що він хотів би, щоб ти знав про його наміри. Я ніколи не приховуватиму таке, бо ти маєш знати, але не хочу, щоб листа читали. Ти мусиш побачити це.

Я цього не розумів і тому дратувався. Була вірогідність того, що Конкенон доклав руку до смерті Лайзи. Він намагався проломити мені черепа. Я не почувався зрадженим. Я почувався за бортом. Карла занадто часто викидала мене за борт у своїх іграх та інтригах.

Ми повернулися додому і поцілувалися на прощання. Поцілунок був не дуже приємний. Я не міг прикидатися. Я був нещасний і розчарований. Я майже дістався своєї кімнати, коли Карла озвалася.

— Облиш цю кислу міну,— сказала вона.— У чому справа?

Вона стояла біля входу в бедуїнське шатро. Я стояв біля входу в келію: камеру колишнього в’язня, з якої можна миттєво втекти.

— Лист Конкенона,— пояснив я.— Гадаю, ти мала показати його мені. Це якась дивна таємниця, і я не хочу, щоб ти її берегла.

— Якась... таємниця? — здивувалася вона, обдивляючись мене з ніг до голови й нахиляючи голову.— Знаєш, у мене завтра досить насичений графік.

— І що?

— І... післязавтра теж.

— І...

— І після цього також.

— Почекай-но хвилинку,— обурився я.— Хіба не я маю ображатися?