Розділ «Частина VI»

— Кашмір — це війна, яку ніхто не може виграти. Скрізь на його території мають бути блакитні шоломи Об’єднаних Націй, захищаючи людей, доки все не вирішиться.

— А чи почувався б ти так само, якби це був штат на території твоєї країни?

— У цьому є сенс,— зауважив Дідьє, хитаючи сигарою.

Я подивився на нього, а потім знову на Вішну.

— У мене немає країни. І дівчини теж більше немає. Ти знаєш щось, що може допомогти знайти чоловіка, який її вбив?

Вішну розреготався і зиркнув на годинника на стіні. До мене запізно дійшло, що він тягнув час.

Позаду відчинилися двері, й зайшов Блискавичний Диліп. Шестеро копів заполонили кімнату. Двоє з них схопили мене. Двоє інших схопили Дідьє.

Блискавичний Диліп став переді мною, його пузо випирало з сорочки.

— Я шукав тебе, Шантараме,— сказав він.— У мене є неприємні запитання для тебе.

Я глянув на Вішну. Він посміхався. Блискавичний Диліп почав штовхати нас до виходу.

— Почекай! — скомандував Вішну, вказуючи на Дідьє.— Мені потрібен пан Леві. У нас є невирішені питання.

— Ажарур! — відреагував Блискавичний Диліп.

Копи відпустили Дідьє. Той глянув на мене, запитуючи очима, чи потрібно боротись і померти просто тут. Я заперечливо похитав головою, і він подарував мені криву напівпосмішку, надсилаючи хоробрість у прерію мого серця, де вже гасав страх. Усе було нормально. Ми обоє вже відвідували домівку Блискавичного Диліпа і обоє знали, чого чекати: чобіт і кийка, і виснаження було єдиним милосердям.

Розділ 40

Копи виволокли і виштовхали мене з будинку. Скорпіони глумилися і збиткувалися, стоячи на сходах. Данда дав мені копняка, перш ніж зачинити двері.

Вісім рук і кілька чобіт штовхнули мене долілиць на підлогу джипу. Вони просто прилетіли до відділка Колаби, викинули мене з джипу, кілька разів потопталися, а потім поволокли на бруковане подвір’я.

Оминули кілька кімнат, де проходили звичайні допити, і потягнули мене до підвального приміщення, де проводилися незвичайні допити.

Я зіп’явся на ноги й опирався арешту. Також спромігся на кілька хороших ударів і сам. Їм це було не до вподоби. Вони дали мені прочуханки і запхали в одну з широких темних камер.

У камері було четверо переляканих чоловіків, і я був одним з них. Інших трьох прикували разом у дальньому кутку, і вони сиділи навпочіпки. Їхні обличчя були брудні, а сорочки роздерті. Здавалося, що вони там уже давно.

Копи прикували мене до вхідних ґрат. Досить низько, щоб я мусив скрутитися м’ячиком і стати навколішки. Бах! Удар прийшов нізвідки. Вітаю, Блискавичний. Удар ногою, рукою, кийком, удар рукою, ногою, ногою, кийком, удар рукою, рукою, кийком. «Ти так само бив і Карлу, боягузе,— подумав я, знаходячи зображення, до якого можна було прикипіти уявою.— Твоя карма чекає на тебе. Твоя карма чекає на тебе». Потім усе зупинилося, неначе останній грім, і чути було, як гроза відкочується вдалечінь.