Розділ «Частина V»

— Він став щасливим, більш-менш,— спокійно відповіла вона.— У його випадку трохи більш, аніж менш.

— А ви раді його таким бачити?

Вони обоє витріщилися на мене.

— Та ви що!

Вони продовжували на мене витріщатися.

— Гаразд, гаразд,— здався я.— Може... може я просто хочу повернути старого друга. Ви за ним не сумуєте?

— Халед тут, Ліне,— запевнив Абдулла.

— Але...

— Прибережи сили для підйому,— порадила Карла, повертаючись на стежку.— Ви, гангстери, колись замовкаєте?

Ми підійшли до підвищення біля перших печер, і Карла повільно побігла. Коли ми дісталися крутого підйому, вона ще й досі була попереду.

Почавши підніматись угору, я не міг не витріщатися на піщані вигини її тіла, окреслені підйомом.

«Чоловіки — собаки,— колись сказав мені Дідьє,— без манер».

— Ти що — витріщаєшся на мій зад? — здогадалася вона.

— Боюся, що так.

— Пробач йому, Карло,— мовив Абдулла, щоб прикрити чуже сум’яття.— Він витріщається, бо ти рухаєшся, неначе мавпа.

Карла розсміялася, схопившись за лозу біля стежки, щоб утриматись на місці. Той голосний щирий сміх линув крізь верхівки гілок, що підіймалися разом зі скелею. Карла витягнула одну вільну руку, щоб застерегти Абдуллу не говорити ні слова, поки не закінчиться напад сміху.

— Дякую, Абдулло,— нарешті вимовила вона.

— Звертайся.

Отак сміючись і жартуючи, ми, троє вигнанців, піднялися на гору, яка мала змінити всі наші життя навіки.

Розділ 29