Розділ «Частина I»

Коли довга дорога закінчилася солом’яною плутаниною ручних візків, ми зрізали її біля Кроуфордського ринку, їдучи між потоками транспорту по зустрічній смузі, петляючи широким оком іншого дорожнього вузла.

Повернувши на правильну смугу дорожнього руху, ми зупинилися перед світлофором біля перехрестя в районі театру «Метро». Афіша займала весь перший поверх кінотеатру. Обличчя Поганця і Героя, залиті зеленим, жовтим і фіолетовим, розповідали їхню історію кохання і туги, що долала тернистий живопліт вогнепальної зброї та мечів.

На кіноафішу витріщалися родини, що набилися в автомобілі й таксі. Молодий хлопчина помахав з машини біля мене, тицяючи на постер, і склав пальці в уявний пістолет, щоб вистрілити в мене. Він натиснув на курок. Я вдав, неначе куля влучила мені в руку, і малий розсміявся. Люди в сусідніх машинах також.

Доброзичлива мати хлопця почала заохочувати його вистрілити в мене ще раз. Хлопчина наставив свого пістолета з пальців, прицілився, мружачи одне око, і вистрілив. Я зіграв сцену «Поганцю приходить кінець» і розпластався на мотоциклі.

Коли я знову підвівся, то всі люди в машинах почали аплодувати, махати, сміятися.

Я вклонився, а повернувшись до Абдулли, побачив на його обличчі мертвотно-білий сором.

«Ми люди компанії,— вгадав я його міркування.— Поважай і бійся». Один одного, й більше нічого. Поважай і бійся.

Лише морський пейзаж біля готелю «Магеш» нарешті пом’якшив його суворий вираз обличчя. Абдулла їхав повільно, одна рука на дроселі, друга на стегні. Я під’їхав упритул, поклавши ліву руку йому на плече.

Коли ми прощались, я запитав те єдине, що було в моїх думках упродовж усієї поїздки.

— Ти знав про меча?

— Усі про нього знають, Ліне, мій брате.

Наші руки роз’єдналися, але поглядів ми не розвели.

— Дехто,— обережно сказав він,— дехто заздрить, бо Хадербгай залишив меча тобі.

— Ендрю.

— Він один з них. Але він не єдиний.

Я замовк, стиснувши губи, щоб не кинути прокльон, який так і рвався з вуст. Слова Санджая «Не плутай свою користь зі своєю цінністю» пронизали мені серце, неначе літня блискавка, і мій внутрішній голос наказував тікати чимдалі звідси, поки не почалася справжня ворожнеча. А ще ж була Шрі-Ланка.

— Побачимось узавтра, іншалла,— мовив я, встаючи, щоб припаркувати мотоцикла.

— До завтра, іншалла,— відповів він, заводячи свого залізного коня і від’їжджаючи від бордюру.

Не обертаючись, він гукнув мені:

— Аллагафіз! — Нехай тебе Бог береже!