— Тримай,— відповів я, виймаючи намисто з кишені піджака і віддаючи його Вікраму.
— Ого! Ти його дістав! Я знав, що можу на тебе розраховувати. Денні завдав тобі якихось незручностей?
— Можеш викреслити його зі списку своїх кредиторів, Вікраме.
— Тгик,— сказав він. Добре.
Він вийняв намисто з синьої шовкової торбинки. Рубіни, освітлені сонячним промінням, немов розтанули в його долонях.
— Слухай, я... я віднесу його мамі. Просто зараз. Хлопці, підкинути вас куди-небудь на моєму таксі?
— Тобі в інший бік,— відповів я, доки Вікрам ловив таксі.— Я повернуся до свого мотоцикла біля «Леопольда».
— Якщо ти не проти,— м’яко мовив Навін,— я б з тобою прогулявся.
— Як хочеш,— сказав я, дивлячись, як Вікрам поклав шовкову торбинку собі в сорочку для сховку.
Він уже збирався сідати в таксі, але я його зупинив, нахилившись до нього, щоб прошепотіти:
— Що ти коїш?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти не можеш брехати мені про наркотики, Віку.
— Брехати? — заперечливо перепитав він.— Дідько, я просто зробив декілька затяжок коричневого героїну, і це все. Ну й що? Тим більше, що він не мій, а Конкенона. За нього заплатив він.
— Тримай себе в руках,— застеріг я його.
— Я завжди тримаю себе в руках. Ти ж мене знаєш.
— Деякі люди здатні кинути, Вікраме. Конкенон може бути одним з них. А ти не з них. Ти це знаєш.
Він посміхнувся, і на декілька секунд я знову побачив старого Вікрама. Вікрама, який би вирушив на Гоа по намисто без моєї, ба й будь-чиєї допомоги; Вікрама, який би ніколи не здав у заставу материні весільні прикраси.
Ця посмішка зникла з його обличчя, коли він сів у таксі. Я спостерігав за його від’їздом, хвилюючись через небезпеку, в якій він опинився. Оптиміст, розтрощений коханням.
Я пішов, і Навін приєднався до мене.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тінь гори» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I“ на сторінці 6. Приємного читання.