Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Та тільки-но Зорбас підвівся, як почулися швидкі, важкі кроки по ріні. Волохаті Зорбасові ніздрі затремтіли.

— Про вовка помовка! — тихо сказав він і вдарив себе по стегнах.— Іде! Нюхом почула мене, сучка, взяла слід і ось уже тут.

— Ну, я піду, щось мене розморило,— мовив я й підвівся.— Треба розім’ятися, а ви собі тут як знаєте.

— На добраніч, хазяїне!

— І не забувай, Зорбасе: ти обіцяв їй одружитися, не зроби з мене брехуна.

Зорбас зітхнув:

— Ще раз одружуватися, хазяїне? Мені це вже набридло.

Війнуло пахощами туалетного мила.

— Тримайся, друже!

Я швидко пішов геть — уже чулося важке дихання старої сирени.

Наступного дня ще вдосвіта Зорбасів голос прогнав мій сон.

— Що сталося? Чого це ти розкричався так рано? — здивувався я.

— Скільки можна спати? Це нікуди де годиться, хазяїне! — відповів він, набиваючи їжею торбину.— Я привів двох мулів, вставай, поїдемо в монастир, підпишемо документи та займемося канатною дорогою. Знаєш, лев боїться лише одного — воші. Так от, нас з’їдять воші!

— Як це ти можеш називати вошею бідолашну Бубуліну? — запитав я, сміючись.

Але Зорбас вдав, що не почув.

— Ходімо,— кинув він,— поки сонце ще низько.

Я радий був піднятися на гору, де пахло хвоєю. Ми посідали на мулів і побралися схилом. Біля шахти зупинилися. Зорбас дав робітникам розпорядження: пробивати далі «Ігумена» й прокопати рівчак у «Боягузі», щоб стікала вода...

День сяяв, як чистий діамант. Що вище ми підіймалися, то вільніше і ясніше ставало на душі. Я знову відчув, яке значення для психіки мають чисте повітря, вільне дихання, широкий обрій. Немовби душа — це якесь звірятко з легенями й ніздрями, якому потрібно багато кисню. А в куряві, у важкому повітрі воно задихається...

Сонце вже було височенько, коли ми в’їхали в сосновий бір. Там стояв медвяний дух, легкий вітерець обвівав нас, крони шуміли, наче море.

Зорбас, поки ми підіймалися, весь час приглядався до схилу гори, подумки розставляв опори, уявляючи, як блищить під сонцем канат, протягнутий аж до берега, та як із свистом мчать по ньому, мов стріли, стовбури зрубаних дерев, і казав, потираючи руки: