Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Пора б уже й поїсти,— сказав я.— Берись-но куховарити. Спершу повечеряємо.

— А не могли б ми витримати один вечір не ївши, хазяїне? У мене був дядько, чернець, то він увесь тиждень сидів на воді та солі, і лише в неділю та по великих святах підсипав туди трохи висівок. І прожив сто двадцять років.

— Він прожив сто двадцять років, Зорбасе, бо вірив, що знайшов свого бога, прив’язав свого віслюка, як ти кажеш, і ніяких тобі клопотів. А от ми, Зорбасе, не маємо бога, який би нас годував, а тому розпалюй вогонь, є трохи риби, то звари юшку, гарячу, густу, та побільше вкинь у неї цибулі й перцю, як ми любимо. А там побачимо.

— Що побачимо? — роздратовано кинув Зорбас.— Коли наїмося, то все забудемо.

— Я цього й хочу, саме в цьому й полягає значення їди... Ну ж ходи вже, приготуй юшку, Зорбасе, поки ми обидва не луснули од злості!

Але Зорбас не зрушив з місця — він стояв непорушно й дивився на мене.

— Слухай, що я тобі скажу, хазяїне,— сказав він, я знаю, куди ти гнеш. Ось оце зараз, поки ти говорив, мені просто сяйнуло в голові, тепер я знаю!

— Куди ж я гну, Зорбасе? — запитав я, сміючись.

— Ти хотів би й собі спорудити монастир і поселити в ньому замість ченців скількись там отаких самих, як твоя милість, книгогризів, щоб вони читали й писали день і ніч і щоб з ваших ротів вилазили, як ото у святих на іконах, списані стрічки. Ну що, вгадав?

Я похилив голову, прикро вражений. Усе це були мої давні, юнацькі мрії, мої великі колись, а тепер вискубані крила. Наївність, благородство, високі поривання... В юності я хотів заснувати такий собі духовний гуртожиток. Щоб зачинитися в ньому разом з десятком товаришів — музикантів, художників, поетів — та й працювати цілими днями, а сходитись лише ввечері — порозмовляти... Я тоді навіть уклав статут гуртожитка. Ще й будинок підшукав — у монастирі святого Іоанна Мисливця у глибокій долині під Іміттосом[41].

— Угадав! — задоволено сказав Зорбас, бачачи, що я червонію й мовчу.

— Угадав, Зорбасе,— відповів я, приховуючи хвилювання.

— Ну, тоді я хотів би про щось тебе попрохати, святий Великий Ігумене: візьми мене в той монастир воротарем, щоб я займався контрабандою. Я постачав би туди деякі чудернацькі речі — жінок, бузукі, сулії з узо, смажених поросят... Щоб не пішло все життя на теревені!

Він зареготав і швидко подався до халабуди. За ним рушив і я. Зорбас мовчки почистив рибу, я приніс хмизу, розпалив вогонь. Коли юшка зварилася, ми взяли ложки й почали їсти просто з горщика.

Їли мовчки; цілий день ми не мали в роті й ріски, то ж тепер усмак ласували юшкою.

Вино звеселило нас, і Зорбас нарешті озвався:

— Було б дуже до речі, хазяїне, якби зараз появилася Бубуліна, хай вона буде здорова! Не дай боже зурочити! Тільки її й не вистачає. І скажу тобі між нами, хазяїне, скучив я за нею, чорти б її забрали!

— А чого ж ти не питаєш, хто тобі кидає цього маслака?

— Та яке тобі до цього діло? Це ж однаково, що шукати голку в копиці сіна! Маєш маслак, то не все одно, чия рука його кинула? Чи смачний він, чи є на ньому хоч трохи м’яса — ось питання, а все інше...

— Їда зробила диво! — сказав я, поплескавши Зорбаса по плечу.— Заспокоїлось голодне тіло? Отак спрагла душа моя заспокоїлась... Бери сандур!