Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Тобі це здається смішним, хазяїне? А ось послухай, що я тобі скажу, побачиш, яка то загадка — людина. Відтоді, як пофарбувався, став я зовсім іншим. Так, неначе й сам повірив, що маю чорне волосся — людина, бачиш, легко забуває те, що їй нецікаве,— і от, їй-богу, в мене аж сили побільшало. Це й Лола відчула. І отой біль, що був у мене отут у нирках,— пам’ятаєш? — і він пропав! Не віриться? Ще б пак, такого ж, мабуть, не пишуть у твоїх талмудах...

Він засміявся іронічно, але відразу й покаявся:

— Пробач мені, хазяїне. Єдина книжка, яку я читав у своєму житті, була про Синдбада Морехода. І побачив, що з того читання нема великої користі.

Він зняв зі стіни сандур, розгорнув його, як і завжди, ніжно, повагом, і запропонував:

— Ходімо надвір. Тут, у чотирьох стінах, сандур не вміщається. Це ж звір, йому потрібен простір.

Ми вийшли. В небі мерехтіли зірки. Молочний шлях плинув від одного краю неба до другого. Море вирувало.

Ми посідали по-турецькому на ріні. Хвилі лизали нам підошви.

— Найкращий засіб від бідності — це звеселити душу,— сказав Зорбас.— То невже вона думає, що ми на це нездатні? Ходи-но сюди, сандуре!

— Заграй македонську мелодію, з твоїх країв, Зорбасе! — попросив я.

— Крітську мелодію, з твоїх країв! — заперечив Зорбас.— Я тобі заспіваю одну пісеньку, яку чув у Кастро. Від того дня, як я її навчився, життя моє перемінилося.

Трохи подумавши, він додав:

— Ні, не перемінилося, але тепер я розумію, що був правий.

Він поклав свої грубі пальці на сандур і витяг шию. Голос його, дикий, хрипкий, сповнений муки, заклекотав у повітрі:

Чогось надумав досягти — відкинь усі вагання,

Дай волю силі молодій, неначе це востаннє!

Відступили клопоти, щезли нікчемні тривоги, душа злетіла до найвищих вершин. Лола, вугілля, канатна дорога, «вічність», турботи, дрібні й великі — все обернулося синім димом, розвіялось і залишився тільки сталевий птах — співуча людська душа.

— Хай тобі все йде на користь! — вигукнув я, коли горда пісня скінчилася.— Хай тобі все йде на користь і співачка, і пофарбоване волосся, і гроші, які ти розтринькав, усе, усе! Співай далі!

Він знову витяг свою жилаву зморшкувату шию:

Хоч і до чорта в зуби йти — вперед, а там — що буде,

Як не утратиш те, що мав, то, може, щось добудеш!