Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Не підеш? Чому? Не хочеш?

— Якщо ти йдеш, то хочу, якщо не йдеш, то не хочу.

— Але чому? Хіба ти не вільна людина?

— Ні, не вільна.

— Не хочеш бути вільною, чи як?

— Не хочу!

Ну що тобі сказати, хазяїне? Я мало не луснув од злості. Кричу їй:

— Ти не хочеш бути вільною?

— Ні, не хочу! Не хочу, не хочу!

Хазяїне, я пишу тобі з Лолиної кімнати, на Лолиному папері, зверни увагу, дуже прошу тебе: я вважаю, що людиною є той, хто прагне бути вільним; жінка не хоче бути вільною, то чи є жінка людиною?

Прошу тебе, дай відповідь негайно.

Дружньо цілую тебе,

Я, Алексіс Зорбас!»

Прочитавши Зорбасового листа, я довго сидів, не знаючи, як бути. Сердитися, сміятись чи захоплюватися цією первісною людиною, яка, пробившись крізь заскорузлу кору життя — розважливість, доброзвичайність, совісність — дійшла до його суті.

Зорбасові бракує маленьких, таких вигідних доброчесностей, у ньому залишилася тільки незручна, непристосована, небезпечна чеснота, що безперестанно штовхає його до крайньої межі, до прірви.

Цей неосвічений робітник, який, пишучи, ламає пера від буйного нетерпіння, переймається — наче первісні люди, що тільки-но виборсалися з мавп’ячого стану, або наче великі мислителі — фундаментальними проблемами життя й переживає їх як безпосередні невідкладні потреби. Немов дитя, він теж бачить усе, ніби вперше, і раз у раз дивується та розпитує, і все йому здається дивом, і щоранку» розплющивши очі й узрівши дерева, море, каміння, птахів, він аж рота роззявляє від подиву. «Що це за диво? — кричить.— Що це таке — дерево, море, камінь, птах?»

Пригадую, одного дня, йдучи до села, ми зустріли дідка, який їхав верхи на мулі. Зорбас вирячив свої круглі очі й утупився в мула. І, мабуть, його погляд так палахкотів, був такий пронизливий, що селянин перелякано крикнув:

— Ради бога, куме, не зуроч мені худобину!

І перехрестився.

Коли він проїхав, я запитав у Зорбаса: